У лютому 1958 року став відомий ще один, п’ятнадцятий фіналіст — команда Ірландії, яка перемогла італійців. Але мали відбутись ще дві зустрічі, які повинні були виявити шістнадцятого учасника фінального турніру. В цих зустрічах збирались помірятися силою футболісти Уельсу й Ізраїлю. Та оскільки у півфінальних іграх відбіркових змагань азіатсько-африканської зони зустрічались між собою Ізраїль — Індонезія і Судан — Єгипет, то єгиптяни і суданці заздалегідь відмовились від можливого матчу з ізраїльцями на знак протесту проти політики, яку проводив уряд їх країни. А футболісти Індонезії з почуття солідарності з народами, які борються проти колоніалізму, також відмовились від матчу з ізраїльцями.
Отож могло виникнути дивне становище: команда Ізраїлю без жодного матчу, без єдиної перемоги здобула б право на участь у фіналі. Це було б явною несправедливістю. І спортсмени багатьох країн, щоб запобігти цьому, запротестували. Тоді міжнародна федерація футбола (ФІФА) шляхом досить складного жеребкування визначила суперника для ізраїльців. Ним стала команда Уельсу.
Нарешті були зіграні і останні два матчі між цими командами. В обох перемогли валійці з однаковим рахунком 2:0.
Тепер можна було вже складати і турнірні таблиці. Не буду нагадувати порядок змагань, він, мабуть, добре відомий всім любителям футбола. Зазначу лише, що розклад ігор був дуже напружений і треба було мати багато сил, щоб успішно провести в короткий час таку кількість виключно важких матчів. Адже фінал проводився з 8 по 29 червня, а турнір починався з 1/8 фіналу, причому, цей відрізок чемпіонату передбачав ігри за круговою системою і лише наступні три — з вибуванням команд після поразки. Отже, нас чекало велике напруження.
Готуючись до поїздки в Швецію, збірна СРСР провела кілька контрольних матчів. Беру на себе сміливість сказати, що ми в хорошому стилі перемогли сильних футболістів Болгарії (4:0) та НДР (3:1). 18 травня ми зустрілись із збірною Англії, якій судилося бути нашим суперником в Швеції під час ігор 1/8 фіналу.
Цей останній матч, природно, мав велике значення і для нас, і для грізних синів Альбіона. Обидві сторони розуміли: відбувається заключна перевірка сил, іде найретельніша розвідка. І ми доклали чимало зусиль, щоб зіграти якомога краще. Але, як відомо, цей матч не дав перемоги жодній стороні, він закінчився мирним рахунком — 1:1.
Та, одверто кажучи, тоді англійці грали краще за нас. Особливо багато неприємностей завдав нам їх центральний нападаючий Кеван. Він високий на зріст, грає коректно, але різко, і хоч не відзначається досконалою технікою, надзвичайно рухливий і добре грає головою. Він без особливих зусиль оволодівав майже всіма високими м’ячами і саме головою забив гол Яшину. Пізніше наш воротар розповідав, що бачив як упевнено переграє Кеван Крижевського і, розуміючи, що треба боятися його удару головою, спеціально виходив з воріт на навісні передачі вперед, але все-таки не зумів перешкодити Кевану забити м’яч головою.
Англійці завдали травми Нетто. Не думаю, що це було зроблено навмисно. Але нам від того не стало легше. Ігор надовго вибув з строю. Ми навіть не знали, чи зможе він грати в Швеції. Це дуже зіпсувало всім нам настрій. Насторожувало також і те, що Костянтин Крижевський, наш центральний захисник, так і не зумів повністю нейтралізувати Кевана. Щоправда, ми знали: сумлінний Костянтин серйозно проаналізує свій поєдинок з «дев’яткою» англійців. Але поки що на душі було неспокійно.
Не був я задоволений і самим собою. В Москві я грав проти лівого півсереднього збірної команди Англії Хеймса, який діяв на дуже широкому фронті, часто навіть захищаючись разом з гравцями лінії оборони. Тому мені доводилось робити чимало виснажливих рейдів, щоб не випускати з поля зору небезпечного інсайда. Через два роки такого самого суперника я зустріну (під час другої подорожі в Новий Світ) в особі бразільця Діда з команди «Фламенго» і знову вловлю себе на тому, що гравці такого широкого маневру ставлять переді мною надто складні завдання і що для них спеціально треба підготувати щось нове в своїй грі. Так от, у Москві мені зрештою набридло переслідувати Хеймса навіть тоді, коли він сам безпосередньо нічим не загрожував радянській команді. І я вирішив дати йому пограти.
Вирішив — і одразу відчув, що зробив велику помилку. Хеймс, наче барометр, зреагував на «зміну погоди» на футбольному полі, збагнув, що дістав «свободу» і негайно посилив свій тиск на наші позиції. Мені довелось знову взяти його під свою опіку. Висновок напрошувався сам собою: якщо мені і в Швеції доведеться грати проти Хеймса, треба буде за ним пильно стежити. Як це робиться, я вже знав. Сім років, проведених мною в класі «А», і чотири роки в збірній країни збагатили мене, як і інших товаришів, ігровим досвідом.
