Секрет Гербергера полягав у тому, що він на гру в 1/8 фіналу виставив запасних гравців. Цим він приспав пильність угорців, дав можливість основному складу команди добре відпочити і здійснив бойове хрещення своєї молоді в матчі з сильним суперником. А коли у фінальній грі німці вийшли на поле, угорці не побачили тих, хто грав проти них раніше. Команда була майже повністю оновлена. І виявилось, що поки угорці боролися з дуже сильними суперниками з Південної Америки, втрачали сили і гравців, які зазнали травм, німці спокійно відпочивали і зберігали сили для вирішального матчу. Це і стало стратегічною сенсацією тренера Гербергера, про яку довго згадували в спортивних колах. Тепер, перед фіналом шостого чемпіонату, нам знову нагадали про неї. Мовляв, будьте розумними, хлопці, не витрачайте свої сили, правильно будуйте плани гри.
Але добре все це радити тим, кому не доведеться самим виступати на полі. Ми, звичайно, все це брали до уваги, але використати цінні і дружні поради не могли. Ми вперше виступали в таких змаганнях і не вміли ще маневрувати так, як це могли собі дозволити інші учасники всесвітніх першостей. Ми просто не мали права рискувати. Нам треба було грати з повним напруженням. Так думав наш колектив, не здогадуючись, що ми зрештою таки підемо на хитрість і це нам дорого коштуватиме.
Однією з останніх новин, яка долетіла до нас перед виїздом у Швецію, була звістка про те, що, нарешті, вирішено, якими гратимемо м’ячами. Це теж серйозне питання, бо від якості м’яча багато що залежить.
Перед фіналом організатори чемпіонату влаштували спеціальний конкурс м’ячів. На ньому було виставлено різними іноземними фірмами 102 зразки. Жоден з них не мав на собі знаків фірми і можна було тільки здогадуватись, кому м’яч належить.
У першому турі конкурсу 36 м’ячів не пройшли іспит. П’ять з них мали вагу понад 450 грамів, десять — менше 400 грамів, двадцять один м’яч не відповідав потрібним розмірам. Майже ідеальним був визнаний лише один м’яч під номером 70. Представники Англії (Роус), Італії (Барассі), СРСР (Гранаткін) і Уругваю (Вілліціо) поставили на ньому свої підписи на знак того, що цей м’яч може служити еталоном. Фірмі, якій він належав, було замовлено 100 таких «близнят». Але ця фірма могла бути названа лише після фінального матчу, а м’яч з підписами членів жюрі збирались розіграти в лотереї.
Нарешті всі приготування закінчені. Залишаються лічені дні до нашого від’їзду. І тут трапилася несподіванка, яка все переплутала в нашій команді. Через грубе порушення режиму окремими футболістами колектив був змушений розпрощатися одразу з трьома гравцями основного складу. В лінії нападу і захисту почали негайно робити серйозні зміни, на ходу виправляти становище. Це був для всіх нас жорстокий удар. І хоч усі ми розуміли, що гравців, які вибули, просто неможливо на ходу замінити рівноцінними, ми не вважали можливим клопотати за тих, хто грубо порушив норми моралі. Настрій колективу був зіпсований. Так інколи егоїзм одиночок ставить під загрозу колективний успіх, спільну справу багатьох.
І ось ми в Швеції. Радянська команда прибула сюди 1 червня, за тиждень до початку змагань. Мені здається, що саме повітря Стокгольму було насичене футболом. Жовто-голубі емблеми першості можна зустріти скрізь. Вони — на стінах будинків, у вітринах, на коробках сірників, на галстуках. Газети виходять з фотознімками футболістів такого розміру, Що самим фото можна накрити шахівницю. Нас знімають кіно- і фоторепортери, газетярі знаходять нас навіть у їдальнях, щоб спитати про якусь дрібницю. Радіо, телебачення, преса — все живе одним: футболом. Велетенські м’ячі звисають з електропроводів, з дахів. Швеція на час першості стала футбольною столицею світу.
Поселили нас у Хіндосі, невеликому місті за сорок кілометрів од Гетеборга, на затишній туристській базі. Почували ми себе тут чудово: тиша, зелень, чисте повітря, хороші умови для тренувань. Мали ми там і футбольне поле, а недалеко від нього — озеро, на березі якого потім часто відпочивали, переживаючи радощі і невдачі.
Тут жили і футболісти Бразілії. Разом з нами, командою Англії і збірною Австрії вони входили в одну підгрупу, де мав бути розіграний перший етап змагання — 1/8 фіналу. Вони, так само як і ми, стежили за пресою і знали її категоричну заяву: майбутній переможець першості світу вийде саме з нашої підгрупи. Тому бразільці, зрозуміло, побоювались нас, як і ми їх.
Але це не завадило нам подружитись. Разом ми ловили рибу в озері, згадували попередні зустрічі в Києві, Москві і Ріо-де-Жанейро. Бразільці виявились веселими хлопцями і чудовими музикантами. Майже щодня вони влаштовували самодіяльні концерти, і можу запевнити, що цим концертам могли б позаздрити навіть деякі професіональні артисти естради. Цікаво, що майже кожен бразільський футболіст вміє грати на кількох інструментах. Крім того, всі вони добре танцюють Отже, ми не нудьгували в їх компанії, з насолодою знайомлячись з народними піснями і танцями Бразілії.
