Свій перший матч ми провели з командою Англії. Знову побачили тих, з ким зовсім недавно грали в Москві. Але на цей раз на полі змінилась розстановка сил. Якщо вдома ми по суті програвали англійцям, то тут з перших же хвилин захопили ініціативу і довго повністю володіли нею. Відчувалось, що всі ланки нашої команди впевнені в своїх силах і грають злагоджено. Але в ході матчу, коли ми вели вже рахунок (2:1) і всі бачили, що англійці навряд чи відіграються, вони почали діяти з зайвою різкістю і це призвело до неприємності.
Ось проривається по лівому краю Фінней. Він прагне за всяку ціну забити гол. Йому в ноги кидається наш воротар Лев Яшин. Фінней, мені здається, міг перестрибнути через воротаря, тим більше, що Яшин уже перехоплював м’яч. Але лівий крайній англійців у запалі боротьби все ж налетів на нього і вдарив Яшина по голові.
Яшин на кілька хвилин знепритомнів. Ми підбігли до нього, почали робити штучне дихання.
Нарешті він розплющив очі і тихо шепоче:
— Досить, мені краще.
Одразу на душі полегшало. Всі ми граємо набагато спокійніше, коли знаємо, що ворота захищає наш Лев. Так, на цей раз обійшлося. Капітан Райт вибачився перед нами.
Потім сталося таке, що викликало загальне обурення. Наш захисник порушив правила за межами штрафного майданчика. Але угорський суддя Жолт призначив пенальті. Це було несправедливе рішення, та ми не мали права сперечатись. Рахунок став 2:2. Так ми втратили дуже дороге очко і були змушені задовольнитись нічиєю. Ніколи я не думав, що на таких відповідальних змаганнях знайдеться арбітр, якому совість дозволить так безжалісно і грубо покарати команду.
Нашими наступними суперниками були австрійці. Вони явно відмовились від «віденського мережива», висунули вперед двох високих, фізично сильних інсайдів, які разом з центральним нападаючим Буцеком прагнули весь час тиснути на наші оборонні лінії. Ми знали, що австрійці вміють сильно і точно бити по воротах з різних дистанцій і тому застосували щільну персональну опіку по всьому полю. Це дало позитивні наслідки: нападаючі і півзахисники команди Австрії втратили можливість вільно бити по воротах.
Але вони не втрачали надії на злам в грі, явно не збирались передчасно складати зброю. З кожною хвилиною зустріч ставала напруженішою, бо австрійці, всупереч нашим розрахункам, витримали запропонований нами високий темп.
Аж ось Анатолій Ільїн точно вийшов на коротку діагональну передачу і без обробки м’яча пробив по воротах. Гол! Ми кинулися поздоровляти нашого найкращого бомбардира і ще впевненіше повели наступ. У цьому матчі я перестав відчувати скутість, яка дратувала мене досить довго в матчі з англійцями, частіше підключався до лінії нападу, як це робив не раз у київському «Динамо». Але, на жаль, забити гола не зумів.
Ми гадали, що доля матчу вже вирішена, коли на нашу голову знову звалилося пенальті. На жаль, цілком справедливе. Хорошого настрою — як не бувало. Адже пенальті — це вірний гол. Якщо рахунок буде зрівняно, австрійці почнуть грати з піднесенням. І тоді вже важко сказати, як далі піде боротьба.
Пригнічені невдачею, ми залишаємо межі штрафного майданчика, на якому готується до удару Буцек. Обличчя хлопців бліді від хвилювання. Наш капітан Микита Симонян (Нетто не грав ні в першій, ні в цій грі) мало не кусає губи. Всі ми не зводимо очей з Яшина, який завмер у воротах, ледь висунувши вперед зігнуті руки. Буцек дивиться на м’яч майже цілу хвилину. Кілька разів він з силою видихає повітря, щоб заспокоїтись. Буцек досвідчений футболіст, його удар, як відомо, відзначається винятковою силою. Розв’язка неминуча…
Нарешті він відходить на кілька кроків назад, уважно дивиться на нашого воротаря і починає розбіг… Я відвертаюсь. Чую удар!
В першу мить я не зрозумів, що сталося, бо одразу мене просто оглушило ревіння трибун. Потім дивлюсь і не можу повірити своїм очам. Яшин лежить в кутку воріт і притискує до грудей м’яч, а Буцек стоїть на тому ж місці, звідки ударив по м’ячу, і, схопившись руками за голову, хитається з боку на бік.
Ні, треба бути Яшиним, щоб взяти такий м’яч! Тепер усі переконались, що наш воротар — найкращий на чемпіонаті.
Окрилені цією удачею, ми кидаємось уперед. Я без зупинки передаю м’яч Симоняну, той з ходу переадресовує його Валентину Іванову. Удар — гол! Рахунок 2:0.
Після цього австрійці по суті припиняють наступальні дії. Вони розуміють, що матч програли. Отже, в нас уже три очка.
На своїй базі ми зустрічаємось з бразільцями. Вони наші наступні суперники, але це не заважає їм щиро поздоровити нас з щойно здобутою перемогою. Адже — сусіди, давні знайомі. Тепер ми маємо зустрітись з ними. Але про це, звичайно, ні слова.
Ще один день живемо так, ніби не нашого матчу з нетерпінням чекають всі любителі футбола і тут, у Швеції, і далеко за її межами. Як завжди, воротар Жільмар довго бавиться своєю улюбленою грою — неквапно накидає кільця на цвяхи, вбиті в дошку. Вава майстерно перебирає струни гітари і замріяно наспівує мелодійну пісеньку. Раптом він питає мене:
— Чого ти так дивишся, не впізнаєш?
