— Ніяк не можу звикнути до твоїх вусиків, раніше їх не було, — пояснюю я.
Вава сміється і хитро підморгує:
— Це я хочу бути соліднішим.
Поруч з ним сидить Гаррінча. Його обличчя засмучене. Він більше за інших тужить за домом, хоч і його товариші вражають своєю явною тугою за батьківщиною. Вони це ніяк не можуть приховати. Щоб ота туга була меншою, щоб вони і в далекій північній Швеції почували себе як вдома, їм привезли на дачу чимало записів бразільської музики, національних кінофільмів. У них навіть є лікар-психолог, який щодня слідкує за настроєм команди. Ностальгія бразільців, по-дитячому експансивних і безпосередніх, справжня хвороба. І саме так борються з нею.
Але мені здається, що Гаррінча потрібна особлива підтримка, і я кажу йому:
— Не варто так горювати, друже. Потерпи ще трохи, і невдовзі вирушиш назад, повернешся в Ріо.
На мій подив, він відповідає не те, що я чекав почути:
— Це я і сам знаю. Мене дратує інше. Навіщо я приїхав сюди? Мені не дають грати, а я в хорошій формі. В дуже хорошій. Якщо мене і проти вас не поставлять, кину все до біса і втечу додому. Слово честі!
Я слухаю переклад і думаю, що, мабуть, Гаррінча ставиться до нас справді як до друзів, якщо говорить так відверто. Він знає, що я такий же спортсмен, як і він сам, і правильно зрозумію його щирість, забувши, що в Швеції ми запеклі суперники. Мені подобається така відвертість і тому я відповідаю на неї в унісон:
— Я знаю, що ти справді добре граєш. Тому я вітаю рішення твого тренера. Посидь ще один матч.
Ми дивимось один на одного і сміємось. Звичайно, це жарт, і Гаррінча знову зітхає.
Його таки поставили проти нас. Вийшов на поле і наймолодший член команди — шістнадцятирічний Пеле, той самий Пеле, якому судилося стати однією з найяскравіших зірок чемпіонату. Тут, у Швеції, його слава бомбардира злетить так високо, що коли він повернеться на батьківщину вже як чемпіон світу, вдова одного мільйонера запропонує йому свою руку і весь свій капітал, хоч буде вдвічі старшою за нього.
Матч бразільцям ми програли.
Поразки бувають різні. Трапляються і випадкові, як та, наприклад, що її зазнало московське «Динамо» в Чілі. Але бразільцям ми програли закономірно. Вони були сильнішими за нас, і це, хоч і прикрий, але факт. Вава забив нам два голи з таких положень, які можна назвати класичними. Не важко уявити собі силу команди, яка зуміла створити подібні положення в зустрічі з іншою командою, що вважається далеко не новачком у футболі. Нам здавалося, що Віктор Царьов виключив з гри Пеле, я був упевнений, що цілком знешкодив Зіно, ми бачили, що наш напад не боїться «бетону» бразільців. А голи влітали в наші ворота.
В перерві між таймами Ігор Нетто, який в той день вийшов на поле, сказав:
— Так, товариші, матч, очевидно, програний. Але мене вражає те, що ми ніяк не можемо перехопити ініціативу. Такого ще не бувало. Ніде правди діти: нам треба ще багато чого вчитись.
Він мав рацію. Хоч у кожного з нас був уже чималий спортивний стаж, але ми зрозуміли, що відстаємо в питанні тактики. Ми не творили на полі, а діяли лише за кількома схемами.
Та мені здається, що були ще дві вирішальні причини, які привели нас до поразки в цьому принциповому матчі. Перша: вже на третій хвилині зустрічі Діді хитрим фінтом обманув Нетто, кинув м’яч у розріз між нашими захисниками, і Вава блискуче використав цей старий, але класичний прийом. Ми розгубились. Адже нас у цій зустрічі могла задовольнити тільки перемога. Руки в хлопців опустилися. Друга причина полягала в тому, що ми пішли на хитрість, застосувавши той самий варіант, яким користувались бразільці: ми хотіли побити їх їхньою ж зброєю і замість своєї звичайної побудови 1–3–2–5 використали бразільську — 1–4–2–4. Але до того ми ніколи не грали чотирма захисниками і чотирма нападаючими. Навпаки, ми прагнули кидати в бій якомога більше нападаючих. Ці функції завжди і виконували ми з Нетто. На цей раз ми прагнули зміцнити оборону, і травмований Нетто став четвертим захисником. Цим самим ми відмовились (звичайно, добровільно, бо рішення приймали разом і тренери, і гравці) від своєї перевіреної в боях зброї і скористались з тієї, яку ще жодного разу не брали «в похід». Бразільці ж, природно, почували себе в рідній стихії.
Правильним було наше рішення чи ні — не знаю. Можливо, воно було непоганим стратегічним ходом, але ми в умовах раптового експерименту просто не зуміли виконати задумане. Можливо, ми поспішили з цим експериментом, і він виправдає себе в майбутньому, після тривалого опрацювання. Так чи інакше, ми зазнали першої поразки, в яку до самого матчу не вірили. В цій суперечці — слово за майбутнім. Почекаємо його. Тим більше, що вже наближається сьомий чемпіонат світу.
