Після шведської поразки і за кордоном, і в нашій країні в багатьох склалося враження, що радянські футболісти не здатні вести серйозну боротьбу за перші місця на міжнародній арені. Мельбурнський успіх тепер ладні були вважати щасливим винятком. Таке ставлення до нашого футбола, природно, було образливим, і ми палко мріяли повернути йому повагу, якою він користувався раніше, примусити скептиків прикусити язика. А зробити це можна було тільки одним — переконливою перемогою, хоч на нашому шляху були дуже сильні суперники: югослави, французи, угорці та інші. З ким із них доведеться боротись, ми не знали і готувались до найважчого.
У великому футболі я вже одинадцять років. Не знаю, скільки ще зможу бути корисним для нього. Але коли б я не зійшов з поля, скільки ще житиму — ніколи не забуду того почуття справжнього, неосяжного щастя, коли побачив, як Ігор Нетто, наш капітан, пішов одержувати кубок, щоб перевезти його з Парижа до Москви. Це була перемога, яка повертала нам найкращу репутацію, вписувала нову яскраву сторінку в славний літопис радянського спорту. І ми пишалися нею, як можна пишатися лише звершенням всіх своїх найсміливіших мрій.
Ми стоїмо на паризькому стадіоні «Парк де Пренс», навколо гримлять оплески, а в руках у Нетто Кубок Європи. На одному з боків цього спортивного трофею, відлитого з чистого срібла відомим французьким майстром М. Шобіньоном, відтворено барельєф, якому 2400 років. На ньому зображений юнак, що досить технічним з сучасного погляду прийомом (м’яч він приймає коліном) жонглює шкіряним ядром. Старовинний барельєф ніби нагадує, що грою в м’яч захоплювались ще до нашої ери. І от один з найпочесніших призів цієї стародавньої гри атлетів завойований нами — представниками великого Радянського Союзу. Можливо, ця прекрасна перемога буде єдиною в спортивному житті декого з нас, хто в ті дні виступав у Франції. І хоч жаль буде кидати футбол, але навіть у важкий момент прощання з ним ми будемо почувати себе краще від усвідомлення, що встигли завоювати в ім’я своєї Батьківщини цей срібний кубок.
Я почав свою розповідь з кінця розиграшу Кубка Європи навмисно. Адже недарма народна мудрість вчить, що кінець діло хвалить. А скільки тривог довелось нам пережити до того моменту, коли стало відомо, що кубок буде прописаний в Москві!
Ці тривоги почались іще тоді, коли ми довідались, що в 1/8 фіналу збірна СРСР має подолати збірну Угорщини. Останнім часом угорці виступали на міжнародній арені дуже вдало, і це давало їм підстави вважати себе сильнішими за нас. Та матч у Москві пройшов при повній нашій перевазі і закінчився з рахунком 3:1.
А що чекає нас у Будапешті? Адже відомо, що вдома кожна команда грає краще, ніж на виїзді. Угорці не сумнівалися, що в повторній грі переможуть нас. Так усім і заявляли. Мова могла йти тільки про рахунок.
Між іншим, своєю відвертістю угорці самі собі нашкодили. Наші тренери вирішили змінити (в порівнянні з московським матчем) план гри радянської збірної саме після того, як воротар угорців Грошич сказав, — і це підхопила преса, — що він чомусь боїться мене більше, ніж наших нападаючих. Дивно!.. І от я одержав настанову турбувати його якомога частіше. Якщо Грошич і справді боїться мене, то бачачи, як я безупинно йду в атаку, почне нервувати. А в такому стані від нього треба чекати помилок, чим можуть скористатись наші нападаючі, тим більш, що таким хлопцям, як. Михайло Месхі, Слава Метревелі, Валентин Іванов потрібна для влучного удару лише одна щілинка, одна мить.
Отже, я мав при кожній слушній нагоді йти в атаку, а Ігор Нетто підстраховувати мене в зоні півзахисту. А щодо нападаючих Бубукіна, Метревелі й Іванова, то вони вже знатимуть, що їм робити.
Гра в Будапешті проходила жваво і гостро. Але тільки зрідка господарі поля створювали гольові ситуації на нашій половині. В усякому разі в цьому матчі Лев Яшин почував себе відносно спокійно. Вигідних для взяття воріт моментів у нас було більше. Але то удари виявились неточними, то небезпеку вміло відводив від своєї збірної Грошич, майстерність якого добре відома в спортивному світі. Це я відчув і на собі. Три рази товариші виводили мене на завершальний удар і тричі він забирав м’ячі, які, здавалось, уже були в сітці. І тільки четвертий удар досяг мети. Мені пощастило влучити в самісінький кут, куди Грошич не міг дотягнутись при всьому бажанні. І саме цей гол приніс нам другу перемогу над угорцями в розиграші Кубка Європи.
У тому ж 1959 році мені було присвоєно звання заслуженого майстра спорту.
Тепер ми мали право вести дальшу боротьбу за почесний трофей, так би мовити, «малої першості світу». На черзі — збірна Іспанії. Ми ніколи не бачили гри іспанців. Але про їхню майстерність чули багато і розуміли, що суперник надзвичайно сильний.
