Однак поступово ставало зрозумілим, що чехам навряд чи вдасться уникнути поразки. Наші нападаючі грали блискуче, особливо виділявся Валентин Іванов. Я вже багато років граю поруч з ним, але, здається, ніколи не бачив його на полі в такій формі. В той день Іванов, якого ми жартома називаємо «професором радянського футбола», зіграв свій найкращий матч, його оригінальні переміщення були настільки несподіваними для глядачів, що потім вони говорили: ваш Іванов бігає одразу в двох напрямках. Звичайно, переміщення доповнювались сильними ударами, тонкими передачами. А щодо нашого воротаря Яшина, то він перевершив самого себе, і захоплені болільники потім винесли його з поля на руках.
Перемігши чехів з рахунком 3:0 (два голи забив Іванов), ми вийшли в фінал, де з нами за кубок мали вступити в боротьбу футболісти Югославії. Вони виграли у збірної Франції — 5:4.
Підготовку до матчу з югославами ми проводили вже в Парижі. До цієї вирішальної гри потрібно було підійти в хорошому спортивному стані, бо вона обіцяла бути виключно важкою. Адже всім добре відомо, як складались наші взаємини саме з югославськими футболістами. На XV Олімпіаді вони вивели збірну СРСР з дальшої гри, а через чотири роки, в Мельбурні, радянська команда буквально вирвала з їх рук золоті медалі з мінімальною перевагою в один гол. І ось спортивна доля знову зводить наші команди у поєдинку за звання найсильнішої.
Ми тренувались перед фінальною грою на стадіоні «Парк де Пренс», так би мовити, при зачинених дверях. Лише окремим спортивним журналістам адміністрація стадіону дозволила побувати на наших тренуваннях. Було, як перед грозою, тихо, спокійно, але відчувалось: от-от блискавки розітнуть небо. План гри такий же, як у Марселі: швидкий темп, щільна опіка, але не силова. Ніякої грубості!
Та склалась зустріч далеко не так, як півфінальна насамперед Перушичу вдалося одразу нейтралізувати Іванова, і наслідки цього ми негайно відчули: напад втратив свою пробивну силу. Треба також визнати, що в першому таймі югослави заплутали нас своїми численними переміщеннями. Зрештою стало важко розбиратись на ходу, хто повинен опікати Галича, Костича, Єрковича та інших форвардів югославів. Отже, персональна опіка перестала бути ефективною, ми не виконували настанови тренерів. Дуже перешкоджав нам і захист суперника, який застосував силову гру.
В усякому разі Віктору Понедєльнику, який любить загострення і прагне бути весь час попереду, добре перепадало від охоронців воріт Югославії. Одне слово, в першому таймі ми грали не так, як задумали. Югослави вигравали в нас швидкість. Але не за рахунок бігу, а завдяки тому, що точніше пасували один одному м’яч і не менш точно виконували довгі діагональні передачі на краї. Саме через це вони і відкрили першими рахунок.
— Безумовно, зустріч не програна, — сказав нам у перерві між таймами Качалін. — Програний тільки один тайм. Є ще один. Югослави думають, що зламали нас темпом. Отож запропонуйте їм іще швидший. Подивимось, хто витримає його.
Рецепт, як бачите, був простий. Але він дуже допоміг нам. Ми повели гру в такому темпі, якого, можливо, ще ніколи не використовували. Ми більше не хотіли тільки опікати, ми хотіли, щоб опікали нас. І дуже швидко Слава Метревелі зрівняв рахунок.
Після цього ініціатива надовго перейшла до нас. Метревелі і Михайло Месхі буквально закрутили захист югославів, а Валентин Бубукін виявився тим тараном, якого вже ніхто і ніщо не могло зупинити. І всі побачили, що другий гол — це тільки справа часу.
Але основного регламенту матчу для нього виявилось недостатньо. Ми вже зіграли третій тайм, почали четвертий, а югославам все ще вдавалося уникати другого рокового голу. Вони побудували перед своїми воротами живий заслін, пробитись крізь який ставало дедалі важче. Аж ось Віктор Понедєльник на якусь мить звільнився від свого сторожа і в красивому стрибку головою забив гол.
Я вже не раз брав участь у відповідальних матчах, але ніколи ще не відчував такого полегшення, як тоді, коли стадіон «Парк де Пренс» вибухнув бурхливою овацією. І я, і всі гравці нашої команди зрозуміли, що доля матчу вирішена: ми нізащо не дозволимо зрівняти рахунок. Югослави, правда, негайно кинулися в атаку, про яку потім багато писали газети різних країн. Ця атака збоку виглядала досить грізно. Але треба самому бути футболістом, щоб збагнути — вона сумбурна і успіху не дасть. Так воно і вийшло.
Хочеться навести кілька цитат з деяких зарубіжних газет про цей матч.
«Руде право». — Париж іде не бачив такого матчу… Перемога радянської команди цілком заслужена.
«Юманіте». — Сильного темпу грі надав В. Бубукін. Це була прелюдія майбутньої перемоги. Безперервна серія атак і контратак — така суть цього матчу.
«Екіп». — Гра мала атлетичний характер завдяки щільній опіці, яку застосували команди. Гра була гострою, хвилюючою.
