Випала вечірня роса. Поле стало слизьким. Менш впевнено грав Володя Щегольков — сторож Хітченса, бо незадовго до нього дістав свою першу «італійську» травму. В один з моментів він хотів відкинути м’яч Макарову, але його нога тільки ковзнула по слизькому м’ячу. Володя побіг вперед, думаючи, що м’яч покотився до нашого воротаря, а м’яч залишився на місці. Цю несподівано вигідну ситуацію миттю оцінив Хітченс. Ривок вперед, він залишається сам на сам з Олегом Макаровим… Гол!..
В таких іграх часто все вирішує саме один м’яч. Ми одразу зрозуміли, що тепер програємо. І справді, запалені успіхом, італійці всіма силами кинулись вперед. Вони вже не думали тільки про захист, як на початку другого тайму. Ні, команда жадала перемоги, а ми знітилися. В результаті поразка — 0:4. Жорстока ціна за те, що не зуміли раніше використати численні гольові моменти. У нас їх було в кілька разів більше, ніж у «Інтера», але ми так і не провели жодного м’яча. «Інтер» же мав п’ять-шість таких моментів і використав чотири. Що поробиш — самі винні. Якби ми хоч раз влучили в ціль, можна не сумніватись, що суперник склав би зброю. Отакий був цей матч.
В готелі ми багато говорили про нього, аналізуючи весь хід зустрічі. Хлопці високо оцінили фізичний гарт футболістів «Інтера». Очевидно, Ерерра добре попрацював над підготовкою довірених йому гравців. Сподобалось нам і те, що італійці так легко змінювали систему гри. Але особливо яскраве враження справив на нас Хітченс. Ні, не тому, що він забив три голи! Просто ми побачили центрального нападаючого нового типу. Він і таран, коли треба, і розумний диригент, і блукаючий форвард. Тобто центрфорвард широкого діапазону, який здатний ставити перед захистом суперника найскладніші завдання. До того ж Хітченс високо стрибає, швидко бігає і чудово грає головою. Мені здається, що сучасні «дев’ятки» повинні рівнятись саме на такого форварда.
Прибувши у Флоренцію, ми вирішили, що повинні за всяку ціну добитись перемоги. Нас не лякала репутація «Фіорентіни», яка завоювала на міжнародній арені провідне становище і вже сім разів була чемпіоном Італії.
Ми з насолодою милувались прекрасним містом, його чудовими пам’ятками старовини, площами, мостами, скульптурами, соборами. Назавжди запам’ятався нам собор Домо ді Ференце, що височить в центрі міста. Він збудований з чорного і білого мармуру і здається казково прекрасним. Подовгу простоювали ми і біля численних статуй, що їх зустрічали в різних районах міста. Цікаво, як ставляться до них самі італійці, як дорожать ними. На одній з статуй, розташованих на великому мосту, під час війни зникла голова. Нині керівники міста оголосили фантастичну винагороду (100 мільйонів лір) тому, хто відшукає цю голову. І її недавно таки знайшли.
Тренувались ми на стадіоні, де мав відбутись матч з «Фіорентіною» Він трохи менший від міланського, але такий же красивий і зручний. Гра, як і попередня, складалась на нашу користь. Перевага динамівців була очевидною. Але знову нас підводили невлучні удари. Кілька разів і Каневський, і Серебреников, і я могли відкрити рахунок, але італійські ворота були наче зачаровані. І знову рахунок повели господарі поля.
У перерві сумно було в нашій роздягальні. Хлопці напівлежали в кріслах, майже не розмовляючи один з одним. Та й про що говорити, коли так не щастить. Нарешті Каневський каже:
— Ні, досить! Я не піду з поля переможеним. Ситий по зав’язку.
Другий тайм почався нашими навальними атаками. Раптом я побачив на правому краю відкритого Андрія Бібу і негайно «кинув» його в прорив. Біба блискуче пройшов уперед і точно виконав простріл, а Серебреников, що набігав з зони правого півсереднього, буквально врізав м’яч у сітку. Андрій і Віктор зробили це так блискавично і так точно, що трибуни здригнулися від овації.
В цій грі судилося відзначитись ще раз нашому снайперові Бібі. Через кілька хвилин він приголомшив італійців своїм чудовим ударом з далекої дистанції. 2:1 — з таким рахунком ми перемогли семиразового чемпіона італійських клубів.
Після гри італійці оточили наш автобус суцільною стіною. Неможливо було пробитись крізь натовп. Нам щось кричали, тиснули руки, плескали по плечах. Очевидно, гра динамівців і справді сподобалась болільникам Флоренції. Та головне полягло не в цьому. Італійці скандували по-російськи: «Вива Советский Союз!», «Мир — дружба! Мир — дружба!..» Незабутні хвилини!
Третій матч ми провели в Болоньї — «червоному місті». Воно зветься так з двох причин. Насамперед тут дуже сильна комуністична організація. По-друге, майже всі будинки міста вкриті червоними черепичними дахами. Ось чому італійці звуть Болонью «червоним містом».
