В першому випадку Каневський одержав м’яч в зоні правого півсереднього. До воріт було метрів 25. Підхопивши м’яч лівою ногою, він з блискавичною швидкістю перекинув його на праву і заніс її для удару.
Воротар Івакін зреагував правильно і кинувся в правий кут воріт, розуміючи, що тільки туди і може з такого положення бити наш нападаючий. А Каневський все ж зробив інше: з дивовижною силою послав м’яч у лівий кут. Все це було пророблено так швидко, що захист спартаківців Москви не встиг навіть збагнути, що сталося.
В другому випадку півзахисник Володимир Ануфрієнко дав Каневському м’яч у розріз між двома захисниками по місцю центрального нападаючого. Віктор рвонувся до м’яча, а з двох боків до нього кинулись захисники. Здавалось, йому не дотягнутись до м’яча. Але в якусь невловиму мить, може в десяту частку секунди, нога Віктора першою торкнулась м’яча. Івакін тільки провів його очима.
Звідси можна зробити висновок. Для нападаючого дуже важливо до останньої можливості боротись за кожний м’яч. Навіть тоді, коли створюється враження, що ситуація програна. А ми ще нерідко стаємо свідками протилежного. Команда розіграла комбінацію, витратила на неї певні сили. Коли ж наближається завершальна фаза атаки, досить одному з гравців дещо неточно віддати м’яч партнерові, і той уже розводить руками: мовляв, ну як грати, як забивати голи, коли м’яч іде повз мене? Невже мені бігти за ним? І зусилля колективу витрачаються марно.
Класичний приклад розиграшу стандартного положення (він зайвий раз доводить доцільність цих положень) трапився в матчі проти «Молдови».
Ми дістали право на штрафний удар уже на самому старті змагання. Відстань до воріт була великою — метрів 30. Перед Каневським, який мав пробити штрафний, вишикувалась жива стінка з гравців «Молдови». Як пробити її? Каневський розбігся, щоб ударити, навіть ногу заніс для удару, і стінка… зрушила з місця. Але Каневський не ударив, а тихенько викотив м’яч Йосипу Сабо, перед яким був уже відкритий простір. Сабо негайно ударив, і м’яч буквально врізався у верхній лівий кут воріт. Не думайте, що все це було випадково. Ні. Ми спеціально опрацьовували такі стандартні положення, вони й згодом не раз виручали нас.
А на кишинівців удар Сабо справив таке враження, що вони не могли вже отямитись. Хоч матч ми виграли з невеликим рахунком (2:0), але витратили на нього менше сил, ніж можна було чекати.
В 16-му турі, зігравши внічию з ЦСКА, ми знову зменшили дистанцію між собою і торпедівцями до одного очка. На їхні результати різко вплинули дві поразки, які завдали чемпіонам «Динамо» (Тбілісі) і «Локомотив». Ну, ще одна перемога — і ми вийдемо вперед!
На жаль, цьому не судилося бути. Наш час ще не настав. В наступному турі трапилось таке, чого ми навіть уявити собі не могли. На цьому матчі я повинен дещо докладніше зупинитись, бо він викликав чимало різних міркувань.
Йдеться про наш повторний поєдинок з московським «Динамо», його експозиція така: в нас 24 очка, у москвичів — 17, ми вже забили 33 м’ячі, вони — 25, наш захист пропустив 12 голів, їхній — 26. В цьому сезоні ми поки що програли 2 матчі, наші суперники — 6. Отже, цифри і факти переконували, що не нам треба боятися наступної гри, а москвичам. І ми вийшли на поле з вірою, що і на цей раз нам пощастить. Але, як відомо, в такому стані команді важко зібратись. Самозаспокоєність породжує безтурботність, знижує боєздатність навіть сильного ансамблю. І хоч ми повторювали один одному, що матч надзвичайно важливий, що його треба виграти за всяку ціну, проте робилось це більше для форми, а в думках було інше: ну, навіщо зайві слова, і так усе ясно. Ми сильніші, ми й переможемо.
І раптом справжня катастрофа. Вже на початку гри Сабо у важкій ситуації біля наших воріт був вимушений відкотити м’яч Макарову. Та зробив це так недбало, що… відкрив рахунок. Проте і ця прикра несподіванка не похитнула нашої віри в благополучний фінал зустрічі. Аж ось двічі влучили з дальньої відстані під саму перекладину Генріх Федосов і Володимир Сорокін, який перейшов до москвичів з нашої команди. Потім ще один м’яч зрізав у власні ворота Микола Кольцов, а п’ятий влетів у них під кінець гри, коли ми фактично вже припинили опір.
Розгром! І саме після цієї гри пішли чутки, ніби ми навмисно програли матч одноклубникам, щоб дещо поліпшити їх становище. А воно і справді було загрозливим для динамівців. Вперше вони могли не потрапити до тієї групи команд, яка мала восени розігрувати золоті медалі.
