По-друге, ми побачили принципово нову атлетичну гру. Англійці грають дуже різко. Спостерігаючи матч між «Астон Віллою» і «Арсеналом», ми дивувались, як гравці при такій манері боротьби не травмують один одного і залишають поле цілими і неушкодженими. Почали пильніше придивлятись. А потім і на собі випробували цей стиль. Але жоден з нас не зазнав ніяких травм. І тут ми зрозуміли, в чому справа. У англійців різка, часом зовні безжалісна гра тому не приводить до прикрих наслідків, що вони йдуть не на футболіста, а на м’яч, — і тільки. Предметом опіки стає не стільки суперник, скільки м’яч. Це дуже важливо і відкриває нові можливості для атлетичної боротьби на полі. Цей атлетизм в минулому був характерний для ЦСКА. Але його гравці припускали чимало грубощів, тому такий стиль був різко засуджений в радянських футбольних колах. Англійці ж розв’язали цю проблему по-новому.
Сподобалась нам і підстраховка воротаря. У нас можна побачити, як у скрутному становищі хтось із захисників встигає стати на ворота, коли воротар залишає їх, щоб перетнути шлях м’ячу. У англійців на ворота стають кілька чоловік, утворюється жива стіна, пробити яку важко. Самовідданість — ось що допомагає британським футболістам захищати свої ворота навіть тоді, коли ситуація безнадійно програна. Але нам не сподобалось, що прагнучи забити гол, вони дозволяють собі грубі напади на воротаря. Вони звикли заштовхувати його в сітку, як м’яч. Спробували гравці «Евертона» зробити таке і з Борисом Разинським, нашим новим воротарем, який переїхав у Київ з Москви.
По-новому грають і захисники англійських команд. Загалом користуючись послугами бразільської системи, вони і тут проявили себе самостійними інтерпретаторами. Так, наприклад, їхній захисник, оволодівши м’ячем, рішуче йде вперед і бере участь в атаці, починаючи або розвиваючи її. Він не боїться залишити свою зону, бо його надійно підстраховують. Партнер по захисту негайно перекриває спорожнілу зону, а один з півзахисників відтягується назад. Такі систематичні рейди часто ставлять суперника у важке становище, бо англійський напад здобуває кількісну перевагу. І треба заздалегідь передбачити такий варіант (рейд захисників), щоб виділити нові сили для опіки. В усякому разі, ми спочатку не знали, хто повинен взяти на себе боротьбу з захисником, тим більше, що вони йшли вперед з обох країв. Гадаю, що це цікава новина.
Треба осмислити і дії крайніх нападаючих. Справа в тому, що вони, так би мовити, б’ють безприцільно. Прорвавшись до лицевої лінії, крайній нападаючий навішує м’яч на штрафний майданчик. Він розраховує не стільки на комбінацію, скільки на вміння товаришів добре грати головою. В цей момент, коли він навішує м’яч, на ворота суперника мчать всі вільні гравці. Але я не певен, що така гра крайніх є творчою знахідкою. Інша справа — гра головою. Навчитись це робити так, як англійці навчились — безумовно варто і навіть конче необхідно.
Одне слово, поїздка в Англію стане нам в пригоді. Звичайно, неприємно повертатись на Батьківщину з програшами. Але я певен, що ми можемо і будемо успішно змагатись з англійцями. Для цього потрібно лише одне: рівні умови. Адже і в невигідних умовах ми довели островитянам, що перевершуємо їх і в техніці, і в комбінаційній майстерності.
А вдома нас чекала радісна подія — вручення золотих медалей. Прекрасний Жовтневий палац був переповнений ще задовго до початку цієї церемонії. Заступник голови президії Федерації футбола України письменник Любомир Дмитерко теплими і сердечними словами малює шлях нашого сходження на найвищий щабель в радянському футболі, висловлює глибоку подяку від громадськості всієї республіки за спортивний подвиг.
А потім на авансцену виходить голова президії Федерації футбола СРСР Валентин Гранаткін. Один за одним до нього наближаються гравці «Динамо». Вони одержують дипломи і золоті медалі. А я дивлюсь на них, і на думку спливають епізоди незабутніх футбольних баталій. Мені здається, боротьба ще продовжується, а цей радісний вечір — лише короткий відпочинок, після якого хлопці знову переодягнуться в «бойову форму» і скажуть:
— Ну, мерщій на розминку.
Ось одержують медалі наш воротар Олег Макаров, захисник Микола Кольцов, який швидко злився з новим колективом. Далі йде за нагородою Володимир Щегольков. Він навіть зараз неквапно наближається до Гранаткіна. Абсолютний спокій і врівноваженість — ось його кращі риси. Але ніхто не знає, чого коштує йому зовнішній спокій, без якого центральний захисник не може стати надійним керівником оборони.
Медаль у руках Анатолія Сучкова. Він щасливо посміхається і одразу стає схожим на французького кіноактора Жана Маре. Але навряд чи зміг би той улюбленець публіки проявити таку мужність, яку не раз демонстрував на полі наш Анатолій. Я пригадую, як в одному матчі він підставив під удар ногу і… Ні, не хочеться думати про це сьогодні.
