А поки що ми сиділи на порожній трибуні «Динамо» і слідкували за приїжджими футболістами. Тут мене покликав Качалін і наказав особливо уважно стежити за Пушкашем.
— Якщо гратимеш, то проти нього. Отож вивчай його.
Але нічого особливого я не помітив. Пушкаш був невисокий, кремезний, я б сказав, важкуватий. Майже не бігав, ліниво бив з місця. Впадало в очі одне: він дуже сильно бив лівою ногою.
В ніч перед першим своїм матчем за збірну я майже не заплющив очей. Хвилювався. Встав рано, коли хлопці ще спали. Довго блукав по саду, прислухаючись до безтурботного співу птахів, до мирного і ласкавого шепотіння струнких берізок.
Потім довго і нудно тягнулись години, які відділяли нас від виходу на поле. Та от, нарешті, ми в роздягальні, мовчки збираємось на гру. Я в розпачі. Невже ніхто мені не скаже зараз теплого слова, не дасть останньої поради? Цілий день, навіть коли давалась настанова на гру, на мене не звертали особливої уваги. З одного боку це радувало — значить, довіряють, впевнені, а з другого — неприємно дивувала така незрозуміла стриманість: повинні ж вони збагнути, що я переживаю. Адже сам Качалін підкреслив удень, що ставити проти Пушкаша нікому не відомого гравця — певний риск.
Залишаються лічені хвилини до виходу. І тут до мене підійшов наш капітан Ігор Нетто.
— Хвилюєшся? І правильно. Краще гратимеш. Хочу тобі порадити лише одне — грай так, як грав проти нас у Ленінграді. Сергію, — звернувся він до Сальникова, — легко тобі було тоді дихати?
— Я хотів би, щоб так дихалося Пушкашу, — відповів той.
— Та досить вам його благословляти, — втрутився в розмову Парамонов, — хлопець залізний, я наперед знаю, що він складе іспит на відмінно.
Останнє слово було за Качаліним.
— Нагадую тобі ще раз, Юро, твоє головне завдання — кліщем вчепитись у Пушкаша. Забудь про напад, не дай отямитись Ференцу.
Багато десятків тисяч глядачів зібрались на цей матч. Воно й зрозуміло. Угорці тоді вважались найсильнішими футболістами світу, їх слава була в зеніті, гравці перебували в чудовій формі, якій можна було тільки позаздрити. Угорський ансамбль нападаючих ми звикли вважати неперевершеним і, чесно сказати, побоювались його. Сильне враження справляв і їх захист, очолюваний блискучим воротарем Грошичем. На той час важко було сказати, хто сильніший — він чи Лев Яшин. Одне слово, горішок твердий. З такою командою впоратися важко. Старі болільники — ті, що пам’ятають футбол довоєнних часів, — говорили, що такий інтерес наша громадськість виявила тільки до басків, які грали в СРСР у 1936 році.
Гра почалась бурхливими, навальними атаками гостей. Так, передбачення справдилось. Нас попереджали, що угорці намагатимуться забити гол на перших же хвилинах і цим самим посіяти паніку в наших рядах. Спочатку ми були притиснуті до своєї половини поля і лише відбивалися. Але поступово вдалося вирівняти гру, встановити територіальну рівновагу.
Виконуючи настанову тренерів, я переслідував Пушкаша, як тінь. Після матчу хлопці жартували: збоку створювалось враження, що якби раптом Пушкаш вирішив сісти на лаву запасних, або пішов пити чай, то і я зробив би те саме.
Спочатку я виконував тільки наказ. А хвилин через п’ятнадцять для такого переслідування з’явилася нова, особиста причина. Пушкаш виявився надзвичайно грубою і неприємною людиною. Навіть жорстокою. Я вже встиг звикнути до того, що в футболі головне — спортивне начало, чесна і красива гра, на яку не можуть і не повинні впливати особисті настрої, взаємини. Я діяв проти Пушкаша саме в такій манері. Звичайно, при дуже щільній опіці можливі і поштовхи, і випадкові підніжки, бо я, півзахисник, не просто опікаю нападаючого, перешкоджаючи йому грати, а прагну нейтралізувати його методом випередження — швидше за нього вийти на передачу, обійти в ривку, вискочити з-за спини на пас, своєчасно підставити під м’яч ногу і змінити напрямок його польоту тощо. І коли Пушкаш зрозумів, що мені вдається все це робити, він почав нервувати, а потім і лаятись. За все життя я не чув нічого подібного. Зрештою я не витримав і сказав йому:
— Соромтесь, хіба ж так можна!
Тоді він боляче вдарив мене раз, вдруге. Звичайно, непомітно для судді. «Он який ти! — подумав я. — Ну, тепер я тобі взагалі не дам життя». Ні, я не відповідав ударом на удар, але в той день Пушкаш не грав.
Ні до, ні після того матчу я жодного разу не зустрічав на полі людину, більш мерзотну, ніж отой коротконогий угорець з важким, жорстоким обличчям. І не випадково, втікши з соціалістичної Угорщини після контрреволюційного заколоту, він знайшов пристанище саме в фашистській Іспанії.
І хто тепер переконає мене, що внутрішній склад людини не відбивається навіть в його спортивному характері! Хто заперечить, що ці якості не випливають одна з одної?
