Хороших стадіонів для футбола ми майже не бачили. Щоправда, в Бомбеї (індійці звуть його своїм Парижем — такий він красивий і багатий архітектурою) ми побували на дуже великому стадіоні, що вміщує тисяч шістдесят глядачів. Але ця прекрасна споруда розрахована на любителів крикета, який дуже поширений в країні. А як же футболісти? Вони — на другому плані. Дивно. Так само дивно, як, наприклад, те, що в індійських школах відсутні уроки фізичного виховання. Крикетом, волейболом, частково легкою атлетикою діти займаються сяк-так після навчання. Саме тому далеко не всі олімпійські види спорту поширені в Індії. Власне кажучи, є ще одна, на мій погляд, важлива причина того, що не всі види спорту процвітають у такій великій багатонаселеній країні. Річ у тім, що спортивними справами керують федерації, які очолюються переважно тими людьми, що… не мають до спорту ніякого відношення і не знають його як слід. Президент федерації, як правило, символічна особа. Він обирається з середовища багатих і шановних громадян, щоб надати певній федерації більшої солідності. А поточними справами керують секретарі федерацій, які одержують за свій труд копійки. Прагнучи заробити їх якомога більше, вони по сумісництву працюють в різних федераціях. Зокрема секретар всеіндійської волейбольної федерації мав… двадцять три посади в різних спортивних представництвах і організаціях. Ясно, що одній людині таке навантаження не під силу, і робота, природно, страждає. А тренери, які більше виконують функції представників команд і адміністраторів, взагалі грошей за свій труд не одержують і працюють від випадку до випадку. Отже, в розвитку фізичної культури є серйозні недоліки. Але ми віримо, що ці огріхи невдовзі залишаться позаду. Недарма ж сюди приїжджають фахівці з різних країн, в тому числі і з нашої. А навесні 1960 року відкрився перший в країні інститут фізкультури. Цей захід, очевидно, докорінно змінить усе спортивне життя Індії.
Наші тренування і товариські зустрічі з індійськими футболістами проходили у важких кліматичних умовах. У містах півдня вологість повітря була такою великою, що навіть одяг, який висів у шафах, часто не можна було використати за призначенням без попереднього прасування. Легко уявити собі, як ми почували себе в грі. Зробиш ривок-другий, і вже треба відпочити. Про спеку я й не кажу. Доводилось, незважаючи на місцеві умови, суворо виконувати весь розпорядок дня, складений тренерами.
І ось тут, на індійській землі, мені з нового боку відкрилась суть обов’язків члена збірної команди країни.
Зрозуміло, що місцеві футболісти не могли нам чинити серйозного опору. Команди були слабкими, і ми легко обігрували їх. Збірна СРСР провела дев’ятнадцять матчів і всі видала. Скажу одверто, мені ці ігри досить швидко набридли, бо просто нецікаво бити слабшого. І тоді я почав робити те, до чого відчув смак у «Зеніті»: рватися вперед, щоб забивати голи. Мені здавалося, що я маю моральне право використати тренувальний час з найбільшою користю для себе і, отже, для всієї збірної. До того ж кожному футболістові приємно забивати голи. Півзахисник щодо цього винятку не становить.
Коли мої зусилля давали реальний результат, я почував себе на висоті. Не хотілося відставати від Нетто, який часто брав участь у атаках і успішно завершував їх. Думка була проста: якщо я і в цьому не поступатимусь нашому капітанові, то збірна матиме двох півзахисників-«голмейстерів». Які можуть бути заперечення?
Та під час розбору чергової зустрічі тренер Качалін суворо звернувся до мене:
— Яке ви маєте право більшу частину гри проводити біля воріт суперника, хто дозволяв це робити? Скажіть, ви мали таку настанову?
Я в цій грі забив два м’ячі і вважав, що діяв в інтересах команди, тому слова тренера мене образили.
— Ви ж самі говорили, що на полі необхідна творчість. Ось я і робив, як радили. Що в цьому поганого?
— Чудово! Значить, ви творили. А Нетто, ваш партнер, знав, що ви підете на ворота? Ви попередили його про це?
— Ні, не попередив.
— А що він мав після цього робити?
— Контролювати центр.
— Але навіщо йому контролювати і вашу, зону? Як? Адже він не знає, що ви через мить залишите її? А якщо в момент вашого ривка саме в вашу зону увірветься противник? Що тоді, хто буде винний?
Мені це здалося просто смішним.
— Гавриле Дмитровичу, хто ж це увірветься? Ви ж самі бачите, що ми граємо набагато краще, ніж індійці.
— Можливо. А коли замість них на полі буде збірна Югославії або Англії, як ви гадаєте, зможе вона скористатись з вашої помилки?
— Зможе. Але тоді я не буду рватись уперед.
— Де гарантія? Ви ж робите, що вам заманеться.
Я тільки знизав плечима.
— Здається, ви не можете мене обвинуватити в недисциплінованості. Якщо ви мені забороняєте це робити, то я не буду.
— Ви забуваєте, що для нас існують дві форми дисципліни — побутова й ігрова. Вони можуть і не узгоджуватись між собою. Заборонити можна лише те, що відомо. А я тепер не знаю, коли і чого чекати від вас.
