Я взагалі не згадував би тут цієї неприємної зустрічі, якби доля, немов навмисно, не звела мене з Пушкашем саме в першій моїй грі за збірну СРСР, в тій самій грі, яка зробила мене багаторічним постійним членом нашої національної команди і її ветераном. Я з насолодою б викреслив з пам’яті поєдинок з Пушкашем, але як викреслити з неї перший матч у збірній? Це ж спогад на все життя. А в мене він зіпсований.
У перерві між таймами товариші запитали мене:
— Ну, який він — твій Пушкаш?
— Мій? Віддам кому завгодно. Справжній мерзотник. Лається, б’ється. Вперше бачу такого.
— То й ти не панькайся з ним, — порадив гарячий Сальников. — Теж мені гість!..
Так, різні бувають гості. І ми, радянські люди, чия душа завжди відкрита, нерідко ще платимося за свою гостинність і довір’я.
Матч закінчився внічию — 1:1. Наша команда витримала важкий іспит і разом з нею, очевидно, я теж.
Невдовзі після цього я вдруге вирушив у закордонну подорож. Цього разу до Чехословаччини, де «Зеніт» мав провести три товариські зустрічі. Поїздка була невдалою. Два матчі ми програли (в Остраві і Братіславі), а один, в Празі, виграли, Настрій був зіпсований. Ми повертались на Батьківщину присоромлені, принишклі. Але що поробиш — так вийшло.
Проте і ця поїздка була корисною, зокрема для мене. Я побачив нову, незнайому манеру гри, переконався, що наш почерк не найпрогресивніший, що є чого повчитись і в друзів — насамперед їх умінню на швидкості, в темпі обробляти м’яч, вміло чергувати короткі паси з середніми, гостро атакувати навіть двома гравцями. Сподобалася нам їхня гра головою. Одне слово, нам, зенітівцям, було над чим подумати.
Спортивний сезон п’ятдесят п’ятого року я розпочав… у Індії; куди приїхав разом із збірною командою СРСР. І хоч як це дивно, саме тут, на чужій землі, я ближче познайомився з своїми майбутніми товаришами по команді — киянами Олегом Макаровим, Віталієм Голубєвим і Віктором Фоміним. Вони теж тренувались у складі збірної.
Перед тим як розповісти, який урок чекав мене тут, я хочу сказати кілька слів про цей незвичайний край — край разючих контрастів.
Всі ми, мабуть, звикли з дитинства до думки, що Індія — це якась казкова країна, до якої треба добиратися через сім морів. Це і так, і не так. Країна справді екзотична. Але не така вже й далека. Тепер, наприклад, наші повітряні лайнери ТУ-104 долають величезну відстань надзвичайно швидко — всього за сім годин. Отже, завдяки радянській авіації, Індія географічно значно наблизилась до нас. Та хіба тільки географічно! Всі ми радіємо тій дружбі, яка дедалі більше зближує народи двох великих країн. Воно й зрозуміло. Радянський уряд багато в чому допомагає Індії. Тут можна зустріти наших інженерів і техніків, будівельників і викладачів вищих учбових закладів. Тут можна побачити і наших тренерів, які передають спортсменам стародавньої країни свій досвід і знання. Так, зокрема, в Індії тричі гостював відомий київський волейболіст заслужений майстер спорту Михайло Піменов, який не тільки тренував команди штатів і збірну команду країни, але й готував для Індії кадри тренерів, щоб вони могли довести національний волейбол до сучасного міжнародного рівня.
Між іншим, приїзд до Індії Піменова та інших наших тренерів ознаменував важливий поворот у розвитку фізичної культури в країні. Вперше за всю історію Індії її уряд взяв на себе витрати по підготовці спортивних кадрів. Уряд хоче вивести свою країну з стану відсталості, в даному випадку і в галузі спорту. Становище, до якого довели колонізатори всі галузі життя країни за довгий час свого господарювання — жахливе, і індійці не бажають з ним далі миритися. Вони докладають чимало зусиль, щоб знищити сліди гіркої спадщини. В країні розгорнулось велике промислове будівництво, вживаються рішучі заходи до піднесення сільського господарства, підвищення життєвого рівня населення.
Народ Індії, особливо прості люди, надзвичайно високо цінять безкорисливу допомогу Радянського Союзу. Країна швидко прогресує. Але разом з тим вона ще не позбавилась неприємних контрастів. Ми бачили поруч з розкішними кварталами в Делі, Бомбеї, Калькутті, Мадрасі брудні, вузькі вулиці, а блиск смокінгів і крахмальних манишок багатіїв не може прикрити ганчір’я численних жебраків.
Є в Індії і інше, що вражає вас, особливо, коли ви вперше приїхали сюди. Навіть в столиці країни можна побачити корів, які вільно ходять по бруківці, автомобілі їм дають дорогу. Причина проста — корови вважаються в Індії священними істотами. Такою ж повагою оточені і йоги — священні старці, які Цілими роками не миються і не розчісують волосся. Маленькі веселі мавпи можуть напасти на вас прямо посеред вулиці і зробити якусь неприємність. На кожному кроці можна зустріти «таємничих» заклинателів змій, які за рупії примусять огидну істоту показувати вам різні фокуси. Важко швидко звикнути до всього цього. Викликає подив і те, що тамтешні спортсмени, члени певних каст, носять великі бороди і виходять на майданчик в чалмах.
