Руслан стояв на шкільному подвір’ї, перетоптуючись з ноги на ногу. Досі трошки нижчий за неї, симпатичний, веснянкуватий, хіба дещо змужнілий. У руках тримав букет із гілочок сосни й блідо-рожевих троянд, загорнутий у білий папір.
— З днем народження. І з Різдвом заодно, — усміхнувся він, простягаючи хвойно-квіткову композицію, яку, вочевидь, купив не за рогом будинку. Готувався.
Серце от-от мало вистрибнути з грудей, колишні метелики повернулися. Стася торкнулася обгорткового паперу — на звичайних аркушах А4 виднілися літери.
— Роздрукував тобі угоду для ознайомлення, — знизав плечима Руслан і зашарівся.
— Чекай, чекай. Я маю стільки запитань… Коли це ти став власником видавництва?
— Та… ще в універі бізнес-проєкт робив про видавничу справу. Згадував, як ти любила писати історії і думав про творчих людей. Що вони не мають змоги видаватися, бо просто не знають інструментів. Та й не мають їх знати, зрештою. Це ж симбіоз — хтось краще знає цифри, хтось букви.
— А коли ти вирішив?.. — вона замовкла.
— Тиждень тому, та чекав твого дня народження. Але прізвище моє в тексті зміни, бо подумають, що це блат.
— А це блат?
— Ні, — засміявся він. — Моя асистентка відкрила рукопис, стала читати й не змогла відірватися. Сказала, що проревіла цілу ніч над тим щоденником. І написано цікаво, і героїня незвичайна. А ще, каже, прізвище моє згадується, й ім’я, оце так збіг. Думаю, треба й собі читнуть. Станіслава Базиляк, а ви відважна жінка, отак розповідати про себе.
— Думаєш, варто?
— Тільки так і варто.
Вони ішли доріжкою, білою від утоптаного снігу, блискучою та слизькою. Через паркову алею, повз шовковицю — ровесницю їхнього тридцятиліття.
— Чекай, я ж ніде не писала, що мій день народження на Різдво, — повернула голову Стася.
— Та… я і так пам’ятаю, — знічено відповів Руслан.
— Почни спочатку…
— Ти сьодні красива, — Андрій вдав, ніби не помітив зауваження вчительки.
— Дякую. Ти — завжди красивий.
— Пф-ф-ф, я знаю, — цілком серйозно відповів малий.
— Тут бракує «о», не загуби її вдруге. І правильно спиши з дошки класну роботу. — Світлана провела вказівним пальцем по лінії маргінеси, ніби нагадуючи про додатковий кордон для всіх чорнильних слів, що своїми хвостиками, закінченнями й крапками так відчайдушно намагалися перетнути червону риску забороненого. Збирала диких звірів правопису, які повтікали, забувши про правила, й лізли хто куди. — Будь уважним. Почни спочатку.
Вони сиділи за останньою партою й вели свою тиху розмову, поки решта дітей у класі писали черговий літературний диктант під наглядом іншої вчительки. Попереду них вирувало шкільне життя: хтось перешіптувався, інший чухав потилицю, третя ховала під партою телефон, четвертий попросився вийти, щойно до класу повернеться п’ятий, шостий і одинадцятий не могли поділити ручку, тринадцята шукала лінійку, коли та їй була зовсім не потрібна. Позаду них — стіна — вигорілі від часу й чужих поглядів шпалери тримали на собі таблиці з родами літератури, портрети відомих мертвих і сліди чиїхось масних пальців і штрихів від темного взуття.
Андрій любив дивитися на стіну. Її химерні орнаменти й виверти вицвілих квітів між портретів і таблиць, підхоплюючи, відносили хлопчика в далекі мандри, під час яких він втрачав уважність і завжди губив літеру «о». Дивитися на клас йому не подобалося. Пістрява метушня голосів і зайвих рухів дратували. Він помічав кожен їхній крок, жест, викрикнуте слово й забуту домашку. Від цього було нестерпно нудно й важко водночас. Здавалося, тільки Світа (так він її називав із першого дня знайомства) розуміла його нудьгу, тому теж вирішила сховатися на задній парті. Поруч нього. Причаїтися. Завмерти в чеканні спокою. Підпирати коліньми низеньку стільницю. Тіснитися на дерев’яному стільчику. Слідкувати за його мандрами. Ловити його розгублені літери й повертати на місце. Стишувати Андрієве бажання прямо зараз скочити з-за парти й гайнути під холодний листопадовий дощ, подалі від класної метушні, до власної тиші. Ще Світа багато перешіптувалася з ним. Робила зауваження. Хвалила за кожен рівно написаний рядок. Була спокійною. Задумливою. Сумною. Але чомусь називала себе не Світою, а асистентом учителя. «Асистент учителя» видавалося Андрієві надто дивним, «Світлана» — надто довгим. «Світа» — було ідеальним.
Світлана не ображалася, тому стала малому Світою, а він її новим підопічним в інклюзивному середовищі.
— Він цікавий хлопчисько, цей Андрій, — без упину лепетала Світлана, розказуючи чоловікові за все, що з нею трапилося на роботі цими днями.
Жінка стояла на кухні й нарізала цибулю, схилившись над стільницею. Долу стікали пекучі сльози — опиратися їм марно, цибуля вичавить своє, перш ніж зашкварчить, переможеною, на розпеченій пательні. Світло із зальопаної кухонної витяжки м’якою тьмяністю розливалося кімнатою, відкидаючи примарні тіні, роблячи приміщення вужчим, тіснішим, одинокішим — примножувало тишу.
— Він мій третій підопічний на інклюзії, й щораз дивуюся, які ці діти різні й прекрасні.
— І складні.