— Обов’язково! — потвердила Світлана, вкотре втираючи цибулеві сльози. — Утім, це вже точно не їхня вина й не їхня проблема. То ми, дорослі, надто вкам’янілись, відійшли од щирості, розгубили якусь крихітну, але таку важливу часточку світу, щоб розуміти їх повністю. Це як пазл, у якому нам забракло деталей.
— Ти надто глибоко копаєш, Свєт. Тебе й без того інколи, вже пробач, важко зрозуміти.
— Тебе ж я можу розуміти без слів, любчику, — вдавано обурилась. — І чути, навіть коли ти мовчиш, — прошепотіла на самісінькому видиху.
Останнім часом емоції жінки мінилися, як листопадова погода за вікном: холодніли байдужістю перших заморозків, проливалися дощем розпачу, опадали листям втоми, іскрилися слабким інеєм нового ранку, опускалися раптовою сутінню на світлий день. Заспокійливі не допомагали. Слова подруг краяли дужче за мовчання. Спокій відчувала лишень удома, ось тут, серед старих меблів, знайомих стін, минулого, і на роботі. А ще… ще був Андрійко.
— Майже переконала, — почула ніби десь віддалік чоловіків голос.
— Я така, — поміж мокрих очей закралася ледь помітна усмішка.
— Ну давай, я ж бачу, що ти ще не все розповіла.
— Так от, — із новим запалом продовжила Світлана. Вона любила тихі, майже мовчазні розмови з Вовою. — Він дуже неквапний, але здогадливістю випереджає багатьох ровесників. Дитина ніби іде світом наосліп, покладаючись на якісь зовсім інші, незбагненно відмінні од наших чуття. Промацує кожну деталь, але не за все може взятися міцно. Його думки розхристані, бо їх надто багато.
— Ох, учителько моя, зоре світова! І секунди не можеш без роботи. Усім складаєш характеристики, кожного втискаєш до своїх планів, усіх діагностуєш.
— І будую міжпредметні зв’язки… А ще Андрій любить тварин. Учора він хотів бути зубром, бо їх мало й кожен не зайвий. Уяви. Хотів стати зубром, аби їх було більше!
— Здається, цей малий тобі сподобався.
— Еге ж.
— Їхня родина не тутешня, здається.
— Так, переселенці. У нас таких уже багато. Побачиш. Вони здалеку, з півдня, але такі близькі нам. Немов жили тут увесь час. Їм виділили ту стару хатину на пагорбі, там, де внизу влітку цвіте верес і дикий горох. Де нас якогось літа ледь не покусав рій лісових бджіл. До самої хати жодної дороги, тільки стежина лишилася. Пам’ятаєш? Ми там раніше часто гуляли… Я пам’ятаю.
— Заняття вже закінчилися, — чи то собі, а чи учневі нагадала Світлана, помітивши Андрія в порожньому класі. Хлопчик сидів за останньою партою й роздивлявся орнаменти на стінах.
— Мами шье немає. Вона мене забере.
— Давно сидиш сам?
— Не знаю, — чесно відповів малий, — у дзвінок тут дзвонять, тіки коли тривога.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Світлана, дружньо всміхаючись. — Я ще маю сховати перевірені зошити в шафу, а потім проведу тебе додому. Підемо мамі назустріч, нам по дорозі.
— Я хочу бути чяпльою, — озвався Андрій, коли вони спускалися сходами на перший поверх.
— Чаплею, — мимохідь виправила вчителька, заодно пригадуючи, чи вимкнула комп’ютер в учительській.
— Чаплею… хочу бути.
— Днями ти хотів бути іншою твариною. Чому тепер чапля?
— Якось ми з татом ходили до ставка… Він у мене тріснутий… не ставок, тато… Там була тонка сіра пташька. Мені казали, шьо то чяпля… ча-пля. Я довго-довго за нею дивився. Вона стояла на одній нозі. Скрізь плавали качьки, а вона стояла і все. Потім шьче стояла, а я дивився… Вона як я у класі — усі бігають, говорять, а я стою збоку, дивлюся.
— Осторонь.
— О-сто-ронь, ага, як сіра чапля. Нікому до мене немає діла, я ні до кого не маю ніяких діл. Вони як качьки, а я як ча-пля — о-сто-ронь — завжди.
— Мабуть, я теж трохи сіра чапля, — скрушно зітхнула Світлана, прочиняючи масивні вхідні двері. Вийшли на широке шкільне подвір’я. — Люди довкола мене весь час заклопотані, метушаться, кудись поспішають. А я стою і чекаю. Знаю на кого, знаю чого, але не знаю, до коли й чи діжду.
— Геть не схожа на чаплю, — цілком серйозно мовив Андрій, взявши Світлану за руку. — У тебе не тонкі ноги, зовсім ні.
— Ну хоч це добре. Та й чапель зараз не знайти, бо ось-ось зима. Вони відлітають де легше, а ми ні.
— Зима? Люблю зиму. Тоді все вкрите снігом і не ростуть квіти, які ламає вітер уночі.
— Не знаю, про що ти, але так. Зима не для квітів. Вона для спогадів, тепла в будинках, рипучого снігу, маленьких дрібниць і великих сподівань, Різдва й куті… Оце розбалакалася з тобою й аж куті захотілося, але не знаю, чи цього року й робитиму її, маку сама не натру ж… Ходімо, — жінка поглядом вказала на будиночок через дорогу, — зайдемо в магазин, треба купити хліба.
У невеличкій сільській крамничці тіснилося покупців, як горобців під стріхою в дощовий день. Пахло свіжим хлібом і пральним порошком.
Світлана, розплатившись за куплене, рушила з Андрієм далі, до хатини над яром.
— Хіба у Свєти були діти? — кинув хтось їдким запитанням у магазинну чергу.
— То її шкільна інклюзія. Як своїх немає, то вона із чужими панькається.
— Та з одним всього. Хіба це робота?
— А ти попробуй дай йому раду.
— Він би в мене шовковий ходив!
— Не можна так. Зараз із дітьми треба по-доброму, лагідно.