— Зі мною в дитинстві теж по-доброму були: лупили паском, ставили в куток чи на гречку, виганяли на горище, могли ляпнути такого ляща, що аж свистіло — і все з добротою і ласкою. Ото було виховання! Хіба не видно?
— Ага, видно. З дітей людей паском вибивали. Під копірочку рівняли.
— Ай, мовчи! Що ти тямиш? Не можна з ними панькатись-нянькатись — на голову вилізуть.
— Та хай би спробували, то швидко б навуку завчили, як слід, а як зась.
— От бач, а ти кажеш. Моя правота!
— Може, й так, — вагалася жінка. — Я не знаю. Здається, що мої виросли якось самі. Головне, що в хаті було натоплено та їсти наварено, а решта, вже вибачайте, якось без мене.
— Воно то й правильно… підходь-підходь, уже твоя черга. Зараз вищитають на касі все, та й підемо додому. Такий дубацюра, що йти треба швидко.
Діти жвавими горошинками висипалися з укриття, як із затишної безпечної торбини, хто куди — назад у теплі класи, до крамниці, в обійми батьків, які чекали чад біля сховища. Тривожна година скінчилась. Десь високо в небі ще чутно було стишене ревіння літаків. Воно нагадувало дихання міфічних істот після чергового запеклого бою, де їм вдалося перемогти, давши відсіч темним силам, що чорнотою і вогнем насувалися звідусіль.
Світлана з Андрієм вернулися до світлого класу. В укритті малий сидів найтихіше й завжди сконцентровано. Вивчав карту повітряних тривог, що майже годину червоніла небезпекою. Щиро радів відбоям у кожній області.
— Зачекаємо тут, поки мама прийде, — Світлана всадовила хлопчика за парту, а сама натомість заходилася перебирати речі в запилюжених коробках.
— Шьо, шюкаєшь скарби? — поцікавився Андрій, завзято чеберяючи ніжками на стільці.
— Якби ж, — жінка взялася відкривати чергову коробку. — Треба знайти стрічки… Куди ж я їх встромила?.. І вишивані рушники на завтрашнє свято.
— Свято?
— Так. Ти любиш свята?
— Люблю свята, але не знаю, яке завтра свято буду любити.
— То ж свято Андрія. Останній день осені й ворота в зиму.
— Як це? — здивувався хлопчик. — Свято мене? Моє?
— Атож, — жінка повернулась обличчям до малого, по-змовницьки підморгнувши. — А ти не знав?
— Знав! Не знав, шьо завтра. Крашє б сьодні.
— Але нам ще потрібно підготуватися. Нарешті! — Учителька знайшла потрібну коробку.
— Гарно-гарно готуйся до мого свята.
— Та-а-ак, ось розберемо стрічки, розвішаємо все гарненько, застелимо рушники. Купимо калиту.
— Кого? — Андрій уважно спостерігав, як Світлана розмотувала кольорові стрічки.
— Калиту ж! Ти ніколи не кусав калиту?
— Ні, точно ні, — хлопчикові здалося, що своїм не кусанням калити він проґавив у житті щось украй важливе…
— Це такий святковий хлібець із отвором посередині.
— Бублик чи шьо? — намагався розпитати якомога більше
— Трохи. До калити прив’язують ось таку червону стрічку, підвішують і намагаються відкусити якомога більший шматочок.
— Гра?
— Дуже цікава гра. Завтра спробуєш.
— Добре, шьо кусати треба калиту, а не Андрія, — хлопчик підвів на Світлану ясно-блакитні очі, якими всерозуміюче дивився на світ, котрий, утім, не завжди розумів його. — Улюбленим святом у мене завжди було Різдво.
— У мене теж! — щиро відгукнулася Світлана. — Досі пам’ятаю, як на Святвечір у старій хаті дід брав до рук макітру й макогон, бабця всипала туди мак і цукор і починалося справжнє диво. — Світлана ніби знову почула той призабутий звук, як дерев’яний кінчик макогона треться об глиняну макітерку, розтираючи мак у світлу кашку. Солодкий і трохи навіть млосний запах тертого макового насіння на кутю залишався на кінчику язика й на денці глиняної посудини, провіщаючи майбутню вечерю Першої Зірки. — Діда з бабою вже давно немає. Останніми роками мій чоловік Володимир завжди натирає мак. Без нього куті тепер навіть уявити не можу.
— Моя мама бере мак у магазині готовим, але Різдво не стає гіршьим. А тепер ти кажешь, шьо є свято, яке звати, як мене. І воно тежь можье стати моїм улюбленим. Це жь нічого, якшьо є два улюблених свята, правда?
— Це навіть краще.
За пів години по тому, коли Андрія забрала мама, а Світлана розібрала частину прикрас на прийдешнє свято, в одній із коробок жінка знайшла розшите синіми лелітками вбрання святого Миколая.
— Цікаво, хто вдягне його цьогоріч? — Світлана погладила пальцями тендітну тканину. — Раніше то завжди був Вова. Тепер може бути хтось інший.
Синє вбрання, мішок подарунків і різок, урочиста атмосфера. Кожному в класі завжди було цікаво, хто першим отримає солодощі, а хто тонкого прутика. І хоч завжди діти виходили на перерву зі смачними гостинцями, усе одно щораз знаходилися ті, хто щиро вірив — цьогоріч різка буде йому. Вова всміхався в штучну сиву бороду, простягаючи подарунки малечі, і подумки мріяв, що невдовзі зможе тихцем заходити до дитячої кімнати у власному домі й класти солодкий дарунок під подушки своїх дітей. Уявляв, як, виходячи, затримається на хвильку, спершись на одвірок, і в передранковій сутіні милуватиметься теплим сном малечі…
Із іншого ящика червоним показалася стара шапка Діда Мороза.
— Мабуть, це навіть та сама, — стиха мовила жінка, ховаючи річ чимглибше, до решти непотребу.