Діна замружилася й потерла скроні. Коли розплющила очі, на столі стояли ще дві — непочаті — пляшки пива. А поряд горіло кілька чайних свічечок. Нарешті стало видно його обличчя — широке підборіддя, великі очі, темно-русява борода, злегка кучеряве волосся, повні чуттєві губи. Років тридцять п’ять, можливо, сорок. Але точно не більше.
— О, а це звідки? — Вона могла б свідчити на детекторі брехні, що пів секунди тому пляшок не було. А свічок тим паче.
Бородатенький знову виразно потиснув міцними плечима.
Діна нервово почухала своє занадто коротке волосся й спробувала надати йому об’єму в потрібному місці, а в непотрібному пригладити. Бо якщо їй видно його обличчя, йому так само видно її.
А при свічках удвох із незнайомим чоловіком на темній кухні вона востаннє сиділа, можливо… ніколи.
— То ти хочеш сказати, шо ти типу як якийсь Санта… Ну, як той через димар, так ти через колонку… проліз?..
— Ну чому одразу як Санта? Як Миколай.
— Як Миколай? — повторила Діна. У неї був друг ролевик, який перед звичайними темними людьми представлявся французьким лицарем Готфридом Бульйонським, який очолив найбільший і найуспішніший хрестовий похід. Так і казав, заходячи в магазин по хліб, сир і вино: «Добрий день, я Готфрид Бульйонський», — і спостерігав за тим, як у продавчинь по губах пробігає знущальна посмішка. Але от тих, хто називав себе Святим Миколаєм, Діна ще не зустрічала. Вона з розумінням кивнула. За масками іноді легше.
— Як найгірший у світі Миколай, — бородатенький стримано кахикнув і зробив кілька ковтків пива.
— А я Діна, — сказала Діна.
— Як Дінь-Дінь.
— Сам ти дінь-дінь, — Діна покрутила пальцем біля скроні.
— Ей, — Миколай торкнувся її плеча й вибачливо його стиснув. — Я ж ніжно. Як святковий дзвіночок — дінь-дінь-дінь.
На кухні тихо-тихо, ледь помітно, залунала мелодія. Діна впізнала сі-бемоль — ля — сі-бемоль — соль — перші ноти «Щедрика» Леонтовича.
— Ну ладно, — погодилася вона, — зроби ще пива.
І знову ж вона могла клястися на тому довбаному детекторі брехні, що пів секунди тому пива не було. Але ось — стоїть. Чотири гарненькі пляшки. Дві надпиті — дві нові. І ще дві під столом — порожні. А крім того, з’явилося більше золотавого миготливого світла. Запалали свічки, вже не чайні, а великі, товсті, які хтось розставив на підвіконні серед ялинкових гілок, свіжих і пахучих. Хтось групками умостив свічки на столі при вікні. І між ними з незнайомцем. У кухні запахло абрикосовим варенням, цукровою ватою і зимовим лісом.
«Окей, я сплю», — вирішила Діна, протираючи очі.
А оскільки це був сон, вона розслабила плечі, закинула ногу на ногу. Уві сні може бути ким завгодно: хоч Діною, хоч Жанною, хоч Бульйонською, хоч Борщовською.
— Можеш зі мною не погодитися, але Миколаєм бути легше, ніж Діною.
— Це чого? — зчудувався незнайомець, пальцем гойдаючи крихітні ялинкові прикраси на крихітній дерев’яній ялиночці, яка щойно теж з’явилася на столі. Прикраси дзеленчали, ніби були крижані.
— Ну бо Миколай це як волонтер, тільки його всі люблять, бо він не просить гроші, не тисне на совість, не тріпає нерви. А привозить все, шо треба, — і няшка. А Діною буть реально хріново. Ну от візьми хоча б ім’я. Ну як можна було назвати дитину Діна Осика?
— А по батькові як?
— Диви який патріархальний. Спартаківна.
— Нормально так. Мені подобається. Оригінально.
— А ти?
— Миколайович.
— А батько твій?
— Миколайович.
— А… дід? Дай вгадаю, теж Миколайович?
— Теж. От мій батько, розумієш, він — хороший Миколай. І дядько мій — теж хороший. І брат мій старший — хороший. І всі мої двоюрідні й троюрідні брати — вони теж. І далекі-далекі родичі…
— Хороші Миколаї, я поняла. — Діна підсунула ближче до Бородатенького тарілочку із сухариками й горішками, яка теж невідомо звідки взялася, щоб краще закушував, бо він так і до Миколая-Кая і Миколая-Авеля добалакається. А там, дивися, Єва ще якоюсь фейрі виявиться.
— Всі Миколаї хороші, крім мене.
Діна протягнула руку й погладила його навдивовижу м’яке кучеряве волосся.
— Та нормальний ти, чого ти паришся.
— О ні, я поганий… Поганий.
— Дуже… поганий? — уточнила Діна, і голос її одночасно і захрип, і зривався на якісь невиправдано високі ноти. — Прям дуже-дуже поганий?
Миколай звів на неї свої горіхово-кавові очі й завмер, напруживши губи в усмішці. Діна легко накрутила на палець його кучері, а тоді провела пальцем по лобі, по бровах, опустилася до скронь і врешті поклала долоню на широке міцне підборіддя. Борода приємно лоскотала шкіру.
— Як цікаво в нас виходить. Поганий Миколай і нечемна дівчинка. Дуже-дуже нечемна дівчинка. Ти приніс мені… різочку? — спитала вона майже пошепки.
— Краще не треба… — сумно відказав Миколай і прибрав її руку. — Я занадто добрий в ліжку, після мене ти ні з ким не зможеш бути.
Діна вперше за багато місяців зареготала вголос. Вона навіть забула, що її щелепи на таке здатні.
— Ну тоді добре.
Так її ще не відшивали.