— А те, шо ти поганий, то сорян, звісно, але ти звичайний саботажник. Є таке слово? Ну то хай буде. Ти профукуєш свій дар. Твій дід, батько, дядько, твої оті всі брати теж не зупинили війну. Але це не значить, що вони кинули все й зневірилися. Бувають речі, які від нас не залежать. Але це не означає, шо нам треба перестати робити те, на шо ми можемо вплинути. Маленькі чуда теж потрібні. Просто спробуй робити найкраще те, що можеш робити тут і зараз. Наприклад… м-м-м… дівчинці Діні потрібен чарівний поцілунок.
Вона повернулася до Миколая і чекала. Він усміхнувся й поцілував її.
— Ти ж теж саботуєш.
— Я? — здивувалася вона. Бо ж ні, не саботувала, цілувалася по-справжньому. Суперсправжнісінько попри те, що це сон.
— Ти ж теж кинула грати й співати. Ти теж профукуєш свій дар. Оця мелодія, яку ти постійно вистуковуєш. Це ж твоя найкраща пісня. Чого ти її досі не записала?
— Знаєш шо? Це мій сон. І я хочу цілуватися, а не слухати докори від людини, яка не може вирішити всі-всі проблеми всесвіту.
— Ти ж знаєш, що це не сон! Діна?
— Ой камон! Не сміши мої шкарпетоси!
— Діна?
— Діна?
Окей, це вона. Це точно вона, бо це її ім’я. Добре. І де? У своїй кімнаті в Осиній квартирі. Це супер.
А це хто, хто над нею схилився?
Ага, Ося. Ну взагалі окі-докі.
— Ося?
— Прокинулася, сонько-дрімко! Я не пам’ятаю, щоб ти колись так міцно й довго дрихла. — Ося обтрушувала сніг із курточки, у якій чомусь забігла до спальні. Напіврозталі сніжинки позастрягали на штучному хутрі її коміра. Але була роззута, у різдвяних шкарпетках. У них з Діною однакові, бо, ясно ж, вибирала Ося.
Осині сірі, як ранковий іній, очища сяяли. Щоки горіли, світлий завиток чубчика падав на лоб, а вона його не прибирала, навіть не помічала, хоча зазвичай він їй заважав.
— Ти не повіриш! — І сіла прямо в куртці на Дінине так і не розстелене ліжко. Діна поморщила носа. Тепер там складки й мікроби. — Пішла ж я, значить, до Артема, і все нормально, поїли, лягли спать, а тут у вісім ранку приходить його мама. У гості приїхала, прикинь, сюрприз! Ніхто її не чекав. Ну і слово за слово, вона почала «от а чого разом не живете, а чого ждете, а чого б уже сім’ю не строїть і не наживать собі добра помаленьку». Ну ти поняла, карочє. І от!
Ося ледь не перейшла на ультразвук від щастя. На її безіменному пальці виблискувала обручка.
— Ми заручені! І з’їжджаємося!
«От срака», — подумала Діна. Таки вижене.
— То корочє, ми поговорили й будем жить у нього. А ти… А ти, Дінуся, будеш тут хазяйкою! Хочеш, найдеш собі когось для компанії, квартирантів чи просто, кому захочеш помогти. Не хочеш, сама живи собі, відпочивай, відновлюйся. Можеш тут все по-своєму переставить. І навіть кудись задонатить килим, якшо хочеш.
Ося вхопила заспану Діну й міцно-міцно її обійняла.
— Головне, шоб ти була щаслива. А, і кстаті, біля під’їзду зустріла такого чувака, з бородою. Він просив тобі передать оцю записку. Ти його знаєш?
Діна щось промукала й ухопила записку. Розгорнула клаптик паперу в клітинку.
«Кота назви Різдвяний вусик».
— Якого кота? — нахмурилася Діна. То ж все був сон. І якого…
— О, сістер, це прямо історія на замовлення. Сьогодні хтось Артему під двері підкинув котеня. Чорненьке з біленьким. Це таке няшество, не передати. Носик рожевенький, вушка гладенькі, хвостичок чорненький, з білой китичкою! Ну просто ідеальний! То я тебе хотіла попросити…
— А?
— Можна він з тобою поживе? Бо ми з Артемом його так полюбили, у його мами й так десять котів із Донеччини, куди їй ще цей. А може, ти його собі хочеш?
Діна сиділа й не могла повірити власним вухам. Її кіт. Її власний кіт. Її Різдвяний Вусик. А в житті він буде просто Вусиком. Муркусиком-Вусюсиком.
Вона була настільки ошелешеною цим наче геть чисто новим відчуттям радості, що забула не те що сказати щось, забула кивнути на знак згоди.
— Діна?… Ти не хочеш? Кліпни, будь ласка.
— Хочу, дуже хочу!
— І до тебе ще піаніно з Артемової хати переїде, окей? Його менший брат колись у музичну школу ходив, але сольфеджіо його доконало. Ти не проти?
— Я тільки за!
Діна сіла на покривало поряд з Осею, забувши і про складки, і про мікроби.
— А ще той бородатий чувак сказав, шо він спробував і в нього вийшло. І шо тепер твоя черга пробувати. Ти знаєш, про шо він? Ти йому рецепт якийсь давала?
Діна хитро усміхнулася. Ага, рецепт як припинити філонити й почати творити чудеса.
— А ще він сказав, — Ося зробила найвиразнішу паузу з усіх, на які була здатна, — шо він передумав і з тобою переспить.
Ося зареготала, впавши на спину, сніжинки з її куртки злетіли вгору й закружляли кімнатою.
— Так і сказав. Шо до першого січня зайнятий, а тоді прийде в гості з пирогом із ревенем. Каже, такий пекла тобі бабця в дитинстві. Правда?
Діна кивнула, закусивши губу. До 1 січня лишалося двадцять п’ять днів. Якраз достатньо, щоб записати свою нову пісню.
Вона дивилася, як сніжинки, протанцювавши кілька кіл кімнатою під ту саму, її мелодію, влягаються на килим.
«І чого я ото, нормальні ж килими, — подумала, — я їх, мабуть, залишу. Вусику буде на них зручніше і тепліше гратися».