— Значить, сьогодні… Ніч із п’ятого на шосте грудня… І шо ти тут робиш? — Діна протарабанила нігтями об стіл мелодію, ту саму, яку наказувала пальцям забути. — Не можеш знайти мою подушку? Може, тобі показати? Чи прийшов особисто сказати, що таким, як я, навіть різочка не світить?
— Ховаюся.
— Нічого собі… Від кого?
— Від усіх. Бо… я ж казав. Я найгірший у світі Миколай.
— Найкращий у ліжку найгірший у світі Миколай, — Діна, уточнюючи, здійняла вказівний палець вгору.
Бородатенький засміявся. Невидимі дзвіночки в теплому, солодкавому від воскових свічок повітрі задзеленчали.
— Тебе типу покарають? — посерйознішала Діна. — У вас там типу штрафи, в’язниці є? Чи все, як у нас, кумівство рішає?
— Кумівство рішає, — кивнув Миколай. І підтиснув нижню губу, наче був ображений тим, що мусив це визнати. — Я втік, бо я просто… Ну, не хочу бути Миколаєм.
— А ти можеш не бути?
— От і перевіряю.
— А шо не так? Так важко трохи побатрачити в гарненькому червоненькому костюмчику кілька днів на рік?.. Ну, або ночей. Чи як там у вас із часом. Трохи повджобував, весь інший час розслабляєшся.
— Ти не розумієш.
— Ну да, куди мені. Я ж просто людина. Ще гірше — жінка!
— Я просто не хочу, у мене не виходить, як ти кажеш… побатрачити. Це не моє. Я настільки поганий Миколай, що не можу навіть довести до кінця задумане. От дивися, — Миколай дістав із кишені джинсів смартфон. — От був, значить, запит від дівчинки Мілани, яка просила іграшкову залізницю. А я приніс їй футбольний мяч.
— Нашо?!
— Ну щоб батько, дядько, дід…
— Ага, всі ваші Миколаї, я поняла.
— Щоб вони побачили, що я геть пропащий, і більше нічого не доручали.
— Ага, — Діна підперла рукою підборіддя, другою розмішувала у вазочці своє улюблене полуничне морозиво із цілими шматочками ягід. Вона таки не помилилася — цей бородатенький на всі сто проблемний. І з тарганцями. Шкода, що це лише сон. — І шо?
— Та нічого хорошого, та Мілана почала грати з подружками в футбол і в них так добре пішло, що в школі організували дівчачу команду.
— Ну так… справді нічого хорошого. — Діна вичавила свою найбільш саркастичну посмішку. — А шо ще? У чому ти ще поганий?
— Ну, ось інший випадок. Хлопчик Діма хотів у відпустку. І я приніс йому лист, у якому написано, що він претендент на королівський престол і треба явитися в палац для усіх цих церемоній. Відпустка в палаці ж краща, ніж просто відпустка, погодься. Але він посміявся й поїхав до сім’ї в Бровари.
— А скільки хлопчику Дімі років?
— Секундочку… сорок два.
— Думаю, хлопчик Діма зовсім не ображений.
— Або ти.
— А-а-а шо я? — стрепенулася Діна.
— Ти хотіла кота. А приперся я.
Діна застигла з ложкою морозива в роті.
— А як ти знаєш? Ти шо, зламав мій пароль?
— Нічого я не ламав. Скажи, нашо тобі кіт? Він же нявчить, просить їсти, дере все, шо тільки можна, за ним треба прибирати й усюди ця шерсть. А вуса! Ти колись бачила, як кріпово виглядає відпалий котячий вус? Або ще гірше — кіготь?!
— Знаєш, я думаю, ти правий. Із тебе досить гівняний Миколай.
— Я ж казав! — Його очі блищали шаленством, подібним до радості, але голос приховував гіркоту. — Я так і казав! Якби я був нормальним Миколаєм, я б уже давно зупинив війну. Наші… Тобто ваші, бо я ж типу нейтральний, вже давно б перемогли. А так… Одне слово — Миколай. А на ділі — нуль без палички. Гірше, ніж нуль.
Діні дуже закортіло його втішити. У житті вона б поплескала його по плечу й сказала щось у міру добре. Але оскільки це був сон, а значить, можна робити що хочеш і не мати жодних наслідків, і ще краще — ніхто тебе ні за що не засудить — вона підвелася й сіла незнайомцеві на коліна.
Миколай обійняв її за талію і сховав обличчя у вигині шиї.
Шкіра одразу стала вологою. І Діна подумала, що він плаче.
Вона ніжно гладила його волосся й розповідала, бо після його зізнання теж мусила зізнатися:
— Я хочу кота, бо він тут новий і я тут нова. А так би ми одне одного підтримували й стали собі разом домом. Але я не можу мати кота, бо в Осі на них алергія. Тому, виходить, шо ти не міг виконати моє бажання так, шоб я нічого не втратила. Шоб мати кота, мені треба переїхати від Осі. І я хоть і вдаю, шо вона мене кумарить, але вона реально класна. Вона мене на собі буквально вигребла, коли я сиділа й дивилася в одну точку. Коли ніхто не знав, шо робить, вона й себе тягнула, і мене, і всіх, хто їй тільки під руку попадався. І сітки, і житло, і речі, і донати. Де її тільки не було. А я… Я навіть себе не змогла… Тому я не піду від Осі, поки вона мене не вижене. А вона наче не збирається. Ти не знаєш, Ося не загадала бажання, шоб я звалила?
Миколай похитав головою.
— Не знаєш чи не можеш мені сказати?
Він покивав.