— То де кіт?
— В Артема внизу. Сказать, шоб ніс?
— Шоб бігом ніс!
Ося, наче боячись, що Діна передумає, повторила Артему в слухавку Дінині слова:
— Неси кота! Бігом!
І за дві секунди почулося, як двері під’їзду відчинилися й Артем понісся вгору, перестрибуючи через дві сходинки. Забіг у квартиру захеканий, щоки червоні, очі блищать шаленством так само, як і в Осі, наче вони вдвох щойно здійснили парний стрибок із парашутом. А можливо, і досі летять.
— Де кіт? — занепокоїлася Діна, розглядаючи Артема, який чухав мокре волосся під шапкою.
Той усміхнувся й розстебнув курточку, звідти визирнуло спершу одне крихітне вушко, а тоді з’явився носик і двоє сірих розгублених оченят. Котеня затишно позіхнуло, наче вже знало, що воно вдома.
Діна обережно виколупала його з курточки й узяла в долоні. Це точно було найкраще котеня з усіх, які вона бачила. Ідеальне, бо воно не чиєсь там, а її. Дінине.
Та й цей Артем наче не такий вже й поганий. І тепер вже майже її родич.
Ось так несподівано сформувалася її нова сім’я — сестра, Артем і блохастик. І, можливо, бойфренд, якщо вона правильно розшифрувала Миколаєве послання. Але, звісно, блохастик бив усі рекорди няшності. Ніхто не міг зрівнятися з Вусиком.
— У мене є кіт! У мене є кіт! І… найгірший у світі Миколай! — несподівано для усіх присутніх Діна підскочила й почала притоптувати ногами в чомусь віддалено схожому на танець. На таку худу статуру вона неочікувано голосно гупала.
— Хто? — цікавий носик Осі смикнувся. Вона перезирнулася з Артемом, а той очима вказав на вулицю, туди, де вони кілька хвилин тому зустріли того дивака в червоній куртці й золотих кросівках. Ося по-змовницьки кивнула.
— Ося! — перевела тему Діна. — Я така за вас рада, шо ти виходиш заміж! І шо ти, Артем… Ну, шо ти тоже… Шо там роблять чоловіки.
— Одружуються! — підказала Ося й притисла долоню до щоки, щоб відчувати металеву присутність її нової обручки. — Прикинь, моє друге бажання збулося. А хто б міг подумати!
— А яке було перше? — поцікавилася Діна, розглядаючи в дзеркалі свій новий сімейний портрет з котеням. Ну і з Осею і Артемом.
— Таке саме, як і в тебе. Як і у всіх нас… Але осьо глянь, які ми всі милі.
— Мяу-е-е-е-е-е, — обурено заволав крихітний Різдвяний Вусик, руйнуючи сімейну ідилію і вириваючись із рук у велику подорож квартирою.
— Але, Діна, пообіцяй, шо ти не прийдеш на наше весілля в косухі й з ірокезом.
— Мяу-е-е-е-е! — обурено-жартівливим голосом запищала Діна.
«Нормальні килими, — тим часом думав собі Вусик, забігши у вітальню, — зараз я на них насцю».
Кілька гостей уже пішли спати, і тепер у невеличку вітальню на першому поверсі згори долинало їхнє хропіння. Проте троє досі сиділо біля каміна — чи то не могли набалакатися, чи то не хотіли відходити від вогню. Дрова уже догорали, але цегла випромінювала тепло, і пілігрими трималися за нього, адже за межами цієї невеличкої комфортної плями був суцільний холод, суцільна ніч і суцільний грудень.
— Піти по Каміно взимку здавалося мені чудовою ідеєю! — сказала Олеся. — Думала, тут не буде такої спеки, як улітку, таких натовпів. Але ж правда — лише кілька людей на маршруті, дощ і холод!
— До речі, з дощем і холодом пов’язана одна місцева легенда, — сказав іспанець Педро. Дві години тому сивий бородань повідомив присутнім, що це його тридцять четвертий похід Шляхом святого Якова, і відтоді намагався за кожної найменшої нагоди підтвердити свою кваліфікацію. — Багато століть тому в тутешній церкві служив не дуже набожний парох. Він, можливо, і в Бога не вірив — лише збирав гроші із селян і прочан, аби насолоджуватися життям і гладшати.
Педро, сміючись, показав на свій великий живіт і продовжив:
— І якось стояла справжня негода. Був мокрий і холодний день — злива розпочалася зранку та тривала до самого вечора. От як у нас з вами сьогодні. Настав час вечірньої меси, але в церкві було порожньо. Священник вирішив, що ніхто вже не прийде на службу, зачинив двері, зняв із себе ризи, розташувався в кріслі, глузливо налив вина в чашу для причастя. Аж тут хтось голосно постукав!
Стук-стук-стук! — раптом залунало згори. Усі троє зойкнули. Проте стало зрозуміло, що хтось із пілігримів, що пішли спати раніше, закликає своїх колег знизу вгамуватися та стишити голоси. Особливо це стосувалося Педро — він розповідав історії глибоким басом і часто сам гучно сміявся зі своїх жартів.
— Тсссс, — сказала Олеся, — говорімо пошепки.
Молодий німець Віллі зробив ковток віскі та передав пляшку далі. Вогняна вода допомагала змерзлим за день пілігримам краще зігрітися.
— І хто ж це прийшов? — спитав Віллі, повертаючи Педро до історії.