Уже через двадцять хвилин усе було готове до вогняної церемонії. Амаро вимкнув у вітальні світло, і всі присутні опинилися в по-справжньому містичній атмосфері. Вони особливо гостро відчули, що перебувають у маленькому старовинному селі на перевалі в горах Галісії, у притулку для пілігримів, які ідуть середньовічним паломницьким маршрутом, що вони застрягли тут, серед метрових снігів, у холодному приміщенні, майже без їжі, зате в чудовій компанії людей із різних країн, яких на цю Дорогу привів пошук і нестримна тяга рухатися вперед і вгору. Ultreia et suseia — так звучав девіз стародавніх паломників Шляхом святого Якова. Вперед і вгору! Але конкретно зараз усім присутнім хотілося би донизу, в долину та міста.
Майже в повній темряві та тиші було чутно лише шарудіння присутніх і завивання вітру за великим панорамним вікном. Навіть у червні в цих горах буває сніг, а зараз він уже другу ніч поспіль валив без упину по декілька годин.
Амаро та Педро встановили на стіл у вітальні велику металеву посудину, адміністратор дістав запальничку — і за декілька секунд рідина всередині чаші запалала містичним синьо-червоним вогнем. Усі присутні ахнули.
— Це кеймада, — почав свій монолог Педро, — традиційний галі…
— Кхе-кхе, — втрутився Амаро і, впевнившись, що гість замовк, узяв слово: — Це кеймада, традиційний галісійський алкогольний напій. Але це не просто пунш, його вживання — ціла церемонія, яку проводять зазвичай за особливої нагоди та з особливими людьми. Цей напій дійшов до нас ще з кельтських часів, і вважається, що вперше він з’явився на відьомських церемоніях. Ви ж знаєте, що в Галісії всі жінки — відьми?
Українка Олеся не змогла стримати сміху.
Поки Амаро розповідав про кеймаду, він помішував напій великим черпаком, набирав у нього рідину, підіймав її, і палаюча цівка красиво падала в чашу. Вогонь кеймади був єдиним джерелом світла в кімнаті. Він відблискував на меблях, вікнах, дзеркалах і обличчях присутніх.
— Mouchos, curuxas, sapos e bruxas. Demos, trasgos e diaños, espíritos das neboadas veigas. Corvos, píntegas e meigas: feitizos das menciñeiras, — почав монотонно декламувати Амаро. — Podres cañotas furadas, fogar dos vermes e alimañas. Lume das Santas Compañas, mal de ollo, negros meigallos, cheiro dos mortos, tronos e raios…
Педро не взявся пояснювати, але гості й так зрозуміли, що слухають «надзвичайно старовинне» та «надзвичайно потужне» відьомське закляття.
«Цікаві в них традиції на Різдво, — подумала Олеся, — щось не дуже вони зважають на християнські корені Шляху святого Якова».
Видовище заворожувало, Амаро багато разів підіймав і опускав черпаком рідкий вогонь, і кожен раз люди навколо охали від несподіванки.
— Forzas do ar, terra, mar e lume, a vós fago esta chamada: se é verdade que tendes máis poder que a humana xente, eiquí e agora, facede que os espíritos dos amigos que están fóra, participen con nós desta Queimada, — закінчив Амаро та переклав останні рядки англійською: — Сили повітря, землі, моря та вогню, я закликаю вас: якщо це правда, що ви маєте більше влади, ніж люди, прямо тут і прямо зараз змусьте духів наших друзів, які перебувають далеко, взяти участь із нами в цій Кеймаді.
— Амінь! — додала Олеся, і всі розсміялися.
— Саме для цього й існує церемонія, — сказав Амаро, — аби гуртувати друзів, пити кеймаду та сміятися. Нехай цей гарячий напій принесе вам тепло в новому році. Happy Christmas and happy New Year!
— Happy Christmas and happy New Year! — закричали пілігрими, підіймаючи високо келихи з кеймадою. І нехай було лише 22 грудня.
— А понюхайте, понюхайте, як воно пахне! — сказав Амаро, і всі схилилися над чашею з алкоголем, у якому також плавали шматочки яблук.
— Цікаво, — сказала Олеся, — це аніс, лимон, кава та щось іще. Дуже сма…
Вона не договорила, бо в голові запаморочилося, в очах потемніло.
Коли Олеся розплющила очі, все змінилося. Хвилину тому вона стояла разом із кількома людьми із різних країн навколо чаші з галісійським вогняним пуншем, а зараз… Де це вона зараз? Усе таке знайоме. Не може бути! Ці люди, ці запахи, ці звуки, надірвані голоси. Який це рік?
Олеся впізнавала кожну деталь навколо себе, і з очей у неї хлинули сльози. Зима, майдан Незалежності, завішані жовто-синіми прапорами та плакатами з політичними гаслами металеві конструкції височенної штучної ялинки. Крики людей, посмішки на обличчі одних, утомлені обличчя інших присутніх. Усі кудись поспішають, хтось кудись несе автомобільні покришки та металеві конструкції.
— Буде штурм! Є секретна інформація, сьогодні знову буде штурм! — розповідає молодий хлопець своєму другові. Вони проносяться повз Олесю, тримаючи в руках якісь мотки з дротами.
Олеся повертається головою в бік сцени — на ній виступає народний хор. Мало хто його слухає, адже мурашник Майдану живе своїм життям, ніби хаотичним, але насправді добре організованим із низів.