— О-о-о-о, друзі мої! То був украй набожний селянин. Він жив дуже далеко й через негоду запізнився на месу. Чоловік стукав у двері та вимагав пустити його всередину. Парох спочатку ігнорував прихід гостя, але врешті не витримав ґвалту, розчинив ворота та почав глузувати з вірянина та його глибокої віри. «Але ж, панотче, як ви смієте насміхатися над Ісусом?» — здивувався чоловік. «Та якщо Бог існує, нехай вино в моїй чаші справді перетвориться на кров господню!» Священник підніс вгору металевий кубок, перехрестив ним гостя та зробив ковток. І всередині справді була кров. Відтоді не було на Шляху святого Якова більш ревного пароха. Ту чашу визнали Граалем. Вона й досі зберігається в тутешній церкві — стоїть під склом справа від олтаря. Не звернули увагу, коли заходили сьогодні до храму? Як не заходили? Чому?
— Гей, пілігрими! — звернувся до них адміністратор притулку, що піднявся зі свого ліжка, закутався в три ковдри та пішов вгамовувати гостей. — Лягайте вже спати! Завтра я вас вижену на вулицю о восьмій ранку, не пізніше. Розходьтеся! Буенос ночес!
— Каміно — це дорога чудес! — пошепки продовжив Педро. — Але варто дивитися по сторонах, аби їх не пропустити! Буенос ночес!
Троє опівнічників зробили ще по ковтку віскі, знехотя піднялися з крісел і пішли спати. У великій спільній кімнаті на них уже чекали троє знервованих хропунів, а також три порожні спальники, холод, ніч і грудень.
Їх не вигнали з притулку зранку. За ніч температура в горах упала, і крижаний дощ перетворився на густий сніг. Він падав декілька годин поспіль і заніс усе навколо, зокрема й дорогу через перевал, товстим білим шаром. Коли адміністратор відчинив двері, виявилося, що вихід із будівлі перекритий метром снігу. Він поставив чайник, дістав хліб, яйця, печиво та запросив шістьох присутніх пілігримів на сніданок.
— Бачите оці старовинні круглі кам’яні будівлі? — спитав Педро, вказуючи на типові для місцевих краєвидів споруди. Після сніданку всі мешканці притулку за пропозицією адміністратора взяли лопати та почали розгрібати сніг. За кілька годин роботи їм вдалося пробити до села доріжку завдовжки кілька десятків метрів. У самому селі на вулицях також копирсалося двоє людей — можливо, єдині місцеві мешканці. — Це пальясо. Традиційно такий будинок ділився на дві окремі кімнати з каміном посередині. В одній половині жили люди, у другій — худоба. І там, і там було тепло. А бачите, на солом’яному даху під самим комином є кілька уступів, ніби горизонтальних майданчиків? Їх робили для котів, аби тим було влітку тепло на сонці, а взимку — від пічки.
— Нехай буде благословенним народ, який вигадав спеціальне місце для киці у своїй хаті! — посміхнулася Олеся.
З думкою про тепло, котів і літо працювалося легше. Протягом наступної години об’єднана команда пілігримів прокопала ще два десятки метрів тунелю в снігу, але після опівдня небо почорніло та знову почало розкидатися білими пластівцями.
— А в мене завтра автобус до Мадрида із сусіднього міста, — сказав Віллі, коли всі знову зібралися всередині. — Я планував повернутися додому на Різдво. Пішки вже не встигну. Може, завтра можна буде викликати сюди таксі.
— Та хіба гелікоптер! — пожартувала Олеся.
— А ви знаєте, що віднедавна стало можливо долати Каміно на кораблі? Але це має бути парусник чи гребний човен, — утрутився в розмови про мрії Педро. — На ньому можна приплисти до будь-якого прибережного містечка Галісії та піти далі пішки. Найближча до Сантьяго точка — місто Педрон, це менше 30 кілометрів. Бо середньовічні паломники…
— А можна викликати гелікоптер прямо зараз? — спитав Віллі й скоса подивився на Педро.
Секунд десять вистачило присутнім, аби зрозуміти, що хлопець жартує. Вперше за два дні, як вони з ним знайомі. Найголосніше реготав сам Педро.
— У мене є для вас дещо особливе, — сказав адміністратор притулку. Його звали Амаро, але тільки зараз він вирішив представитися. Якщо вже негода заблокувала їх у горах, варто ставати друзями. Хоча зазвичай працівники притулків не намагаються потоваришувати з пілігримами — кожен день до них приходять десятки нових людей, щоби прийняти душ, випрати речі, переночувати та зранку піти далі. — Я тримав це на різдвяний вечір, але відсвяткуймо раніше. Не факт, що хтось сюди дістанеться через два дні — я дивився прогноз погоди, потепління не обіцяють.
— Взагалі для походів узимку є окремий маршрут, — почав Педро, — Каміно Інв’єрно, він оминає ці гори. Більшість людей узимку іде саме ним, але є одиниці типу нас…
— То що за сюрприз? — перебила іспанця Олеся.
— Кеймада! — змовницьким тоном повідомив Амаро.
— Кеймада? — збуджено перепитав Педро. — Серйозно, кеймада? О, кеймада! Кеймада! Я дуже люблю кеймаду!