На світанку Голота прокинувся від страшного грюкоту і скочив на ноги, розтираючи кулаками заспані очі. Панів ридван пролетів повз нього, ніби колісниця святого Іллі. Голота одним оком подивився, як той заїхав у браму, позіхнув, потягнувся й пішов до криниці. Десь удалині виднілися Болотківці і та, про кого він думав усю ніч. «Якби про це написали в тітчиному салоні, то було б так: „Романтичний герой на крилах кохання летить до своєї обраниці, аби стиснути її в пристрасних обіймах…“ Зараз, — похмуро подумав Голота, — тільки лахи свої зміню на вишиті золотом шати. І корону з кришталю, інкрустовану рубінами, одягну». Голота зняв свою подерту сорочку, витяг з криниці дерев’яне відро холоднючої, як крига, води, устромив туди палець і задрижав, як драглі. Хвилину наважувався, а тоді різким рухом вилив воду на себе, заволавши так, що аж побудив півнів у сусідських обійстях. Прокинулися й у панському будинку, хоч Голота і був певен — не через нього. Він прислухався — за стінами лунали прокльони, божба й гуркіт перекинутих меблів. «Ага, це пан Лукомський уже дізнався, що зробили болотківчани з його чудовим блідим гостем». Голота посидів під вишнею ще з годину, ризикуючи своїм ніжним травленням, знову давився ягодами, та врешті виплюнув кісточки, витер губи від червоного соку і попхався до садиби. Він перехилився через паркан і свиснув до малого козачка, який бігав подвір’ям з панським собакою.
— Слава Ісусу Христу… — промовив Голота до хлопця. Той здригнувся, злякано повернувся, та відразу скривився, коли побачив жебрака.
— Мені треба до вашого пана.
— Ішов би ти, жебраче. Не до тебе зараз, — поважно набундючившись, сказав хлопчак.
— Перекажи пану: я важливу звістку приніс.
— Іди, кажу тобі, — прикрикнув козачок.
Голота підвернув свої лахи, дістав мідяка, потім ще одного.
— Скажи пану, хлопче, — проказав він і кинув монети у пилюку перед хлопчаком.
Той хвилю повагався, тоді підібрав монети, зиркнув на дивного жебрака й зник у будинку. Чекати, сидячи на паркані, під яким зібралися гавкітливі панські собаки, довелося довго. Сонце вже височенько піднялося, коли на ґанок, тяжко ступаючи, витюпав сам Лукомський — смуглявий пузань з довгими вусами і нервовими очима. Він втупився в Голоту й розлютовано зчепив щелепи.
— Щоб я? До тебе? Вийшов?? Ах ти, лайдаче безрідний, хочеш, щоб я тебе батогами засік?! Ясногірською Божою Матір’ю клянуся — так і зроблю! Павле, Грицьку, ану сюди швидко!!!
— Пане Яне, у Кракові я чув про вас, як про запальну, але добру людину, — проговорив швидко Голота, який розумів, що не можна втрачати ні секунди, якщо не хоче знову отримати порцію батогів. Тож тепер він торочив усе, що лізло йому в голову, аби тільки привернути увагу пана. — І лише тому я наважився прийти до вас після того, як ви дізналися погані новини з Болотківець, бо певен: bonum ad virum cito moritur iracundia…[24] І це добре, тому що Impedit ira animum, ne possit cernere verum[25]… Вислухайте хоча б перед тим, як за батогами посилати.
Пан замовк і уважніше подивився на подертого жебрака, що сипав латиною, сидячи на паркані. Потім різким помахом руки відіслав своїх гайдуків, які забрали собак, що аж охрипли, гавкаючи на Голоту.
— У Кракові? Хто ви і що вам треба? — уже спокійніше проказав Лукомський.
— У мене немає часу на латину.
— Я щойно з Болотківець, пане Яне, — Голота швидко зістрибнув з паркану і наблизився до Лукомського. — Що вам сказати, лише дивом я оце стою біля вас і розмовляю, бо вже молився Божій Матері і всім своїм святим захисникам, аби врятували від наглої смерті. Тамтешні людоньки наче подуріли і вже готові були мене спалити, як упиря, що наслав на них моровицю, коли їм підвернувся ваш товариш Котович. Я, звичайно, не знаю, якого біса йому знадобилося вночі шукати на околицях Болотківець коня, але скажу відверто — дуже дякую вашому покійному товаришу. Якби не він, я б уже перетворився на попіл.
— Дорого Олександрові далася його любов до того дурного жеребця, якого він пішов шукати, — помовчавши, буркнув Лукомський. — Коштував він як якесь село, андалузька порода як-не-як, але ж покласти за нього своє життя?! Ех, Олександре, Олександре, — зітхнув Лукомський, але відразу ж підняв голову й роздув ніздрі, як бик. — За Котовича я спалю все те село дотла, не сумнівайтесь. А війта і його прихвоснів порубаю, як собак!
Голота похитав головою й зітхнув. Він, як міг, надавав своїй мармизі скорботного виразу й співчутливо хитав головою.