— Ех, Краварже, ви зовсім не вмієте цінувати красу та елегантність. Зрештою, як і всі в цьому лісі. І не скажеш, що ви з самої Золотої Праги, наче все життя прожили серед дикого поля, пили кумис, їли баранину й крутили хвости коням. Варвар, одним словом. Мою карабелу, будь ласка, — протягнув руку Голота.
Війт пирхнув, але повернувся до Сокирчука, який з розгубленим обличчям витяг з піхов шаблю й віддав її Голоті. Той узяв за руків’я й пильно подивився на війтового помічника.
— В яких незугарних руках ти побувала, мила! У таких довбнів та телепнів, яких ще пошукати… Та все повертається на своє законне місце. Дякую, вельмишановний війте, і щоб ти здох, нешановний пес Сокирчук. А тепер до справ, панове!
— Яких справ, бовдуре? — не надто привітно відрубав війт, якому врешті набрид Голотин маскарад.
— Ваших, Краварже, ваших, — не звернув уваги на роздратованого війта Голота. — Вельмишановний, я до вас приїхав від пана Яна Лукомського. Я його офіційний legatus, тобто посланець. І я хочу сказати, що пан з Ляхова просто шаленіє від того, що ви зробили з його добрим товаришем Котовичем.
— Упирем. І мені до дупи, що думає про це той виродок Лукомський, — похмуро вставив війт.
— Шляхтичем! Якого ви засудили до смерті без суду й слідства, — неначе й не почув Голота. — Поправши закони Речі Посполитої і закони Божі, — патетично закінчив колишній жебрак, піднявши палець догори.
— Упиря бачили всі! Його чаклунство бачили й шляхтичі, і посполиті, усі — від старих до малих! А щодо Бога, то священики обох обрядів, перебиваючи одне одного, кричали мені палити упиря якнайшвидше. Тож усе було з Божої волі. А якщо пан Лукомський має в друзях упирів, то інквізиції треба пильніше придивитися і до нього, — промовив Краварж так само похмуро.
— Пане війте, ви добре розумієте, що Лукомського ніколи не визнають ні упирем, ні відьмаком, ні сатаною. Хай навіть у нього будуть роги, і він вивергатиме пекельний вогонь з дупи. І це все з однієї причини — бо він родич Малаховських.[30] І подумайте всього лиш хвильку, якщо ваш Антоній Барнаба, славетний князь Яблоновський гербу Пруси III довідається, що за чортівня коїться в одному з зачуханих сіл, якими він зараз від імені Єло-Малинських управляє, як ви думаєте, що він робитиме: сваритимуться з магнатами Малаховськими чи відправить куди подалі несуразного війта, який замість наводити лад у селі, бігає по околиці й палить живцем людей? Міркуймо як цивілізовані люди.
— Про що? — буркнув війт.
— А про те, що, можливо, хтось уже добре зрозумів, що перебрав лишку, але чомусь не хоче цього визнати й зупинитися. А не зупинився той хтось тому, що дуже вже хотів, аби запальний Лукомський приїхав у Болотківці палити і вбивати! — дивлячись у очі Краваржу, промовив Голота.
— Ти на що натякаєш, Голото? — почервонів війт.
— Ні на що, Краварже, ні на що. Це все теорія. Так от, може, той хтось думав, що якби Лукомський, який має такий характер, що казиться лише за мить, приїхав мститися за свого товариша й повбивав би поселян, попалив поля, то тоді князь Яблоновський уже й не згадував би, що стало причиною того, а просто мстився б у відповідь? І всі милі ігри зі спаленими упирями-шляхтичами підзабулися б, так же? Але Лукомський удома, у Ляхові, і нікуди вже не поїде, а от я — тут.
— І навіщо ти тут? Я все більше думаю, що ти все-таки вирішив повисіти на березі…
— Ну, мені та береза вже точно ні до чого, пане Краварже, — мило посміхаючись, промовив Голота. — Зараз повисіти на ній шансів куди більше саме у вас, війте. А ось чому я тут — це правильне питання. Я тут, аби розібратися в усіх болотківських смертях і не довести до міжусобиці й подальших дурнуватих убивств. І я впевнений, що поки не повернувся пан Яблоновський, і вам було б не зайвим з’ясувати, що за дурня тут твориться. Тим більше, що і Лукомський відправив вашому пану, який зараз саме їде з відпочинку у Карлсбаді, листа зі скаргою. Тож поки князь Антоній приїде, вам би треба знайти відповіді на запитання, які він поставить. А він їх обов’язково поставить, Краварже! І якщо все те, що я чув про Яблоновського, правда, то ви вже зараз маєте готуватися до найгіршого. Чом би й не до знайомства з катом. В Острозі його немає, але, я думаю, розлючений князь може запросити Яська Болиця з Кременця. Ви, я думаю, чули про того хворого на голову литвина?
Плечі війта аж впали додолу. Він схилив голову, втупившись у підлогу, а потім підняв очі. За цей короткий проміжок часу пихи й гордощів у нього явно поменшало.
— Добре, добре, Голото. Що ти пропонуєш? — запитав він примирливо.
— По-перше, розслідування усіх смертей, починаючи з того проклятого шинку. А по-друге… Я приїхав дізнатися, якого біса ви продовжуєте те дурнувате полювання на упирів? І чому ви вирішили, що той як його…
— Фельчинський.
— Ага, Фельчинський. Чому ви вирішили, що він також упир?
— По-перше, я нічого не продовжую, то люди кажуть…
— То ви ж почали всі ці полювання, — перебив війта Голота.