— Але ж, пане Яне, ви розумієте, що за спалені Болотківці з вас спитає князь Яблоновський,[26] який зараз управляє маєтками Єло-Малинських. А хто такі Яблоновські, вам казати не треба. Якщо він захоче, то й суд, і інквізиція підтвердять, що ваш товариш їв дітей на обід, був упирем, відьмаком і перевертнем одночасно. А якщо врахувати, що й ксьондз, і священик благословили спалення Котовича, та і зовнішність його була досить, як це кажуть італійці — specifico, то ми зможемо передбачити, що закінчиться це все не дуже добре для вас. Якщо буде розголос, то постане питання: хто ж може товаришувати з упирем, як не якийсь відьмак чи ще якийсь перевертень?
— Та як ти смієш! Від кого це я слухаю? Хто ти такий, лайдаку? — знову розлютувався Лукомський.
— Бо це правда, пане Яне. Заводитися з Яблоновськими — хазяями цього краю — трохи нерозумно. Хоча ви й самі це добре знаєте… А хто я? Я той, хто може допомогти вам у цій неприємній ситуації. Розповім вам, пане, одну історію. Ви чули про графиню Брановицьку? Зірка королівських балів, яка несподівано померла кілька років тому у Варшаві просто посеред вистави власного театру, вона ще грала Юнону? До речі, грала чарівно, інколи трохи перегравала, але вигляд це мало дуже милий…
— Чи чув я? Ви знущаєтесь? Про смерть графині Єлени вся Європа говорила! Але до чого тут це? — знизав плечима Лукомський.
— Ага, значить, щось із варшавських новин таки доходить сюди. Прекрасно! Так от, вам, мабуть, відомо, як завершилося розслідування наглої смерті графині?
— Як закінчилося? Ви таки знущаєтесь, — знов побуряковів Лукомський, — усім відомо, що графиню отруїли, та хто отруїв і навіщо — залишається загадкою й досі. Навіть знаменитий Вольф з Мейсена не зміг розплутати цю загадку.
— Вольф? Зарозумілий товстун і дурень, той ваш Вольф. Багато пилу в очі, багато пишних фраз — і пшик! Так-от, відкрию вам секрет, отруйника таки знайшли, і, звичайно, той мейсенський шматок шпигу тут ні до чого. Знайшли, скрутили, привезли до великого коронного канцлера, до Замойського, бо графиня була його родичкою.
— То ж хто вбив? — зацікавлено відкрив рота Лукомський.
— Вибачте, це державна таємниця. Король не захотів розголосу, тож убивця просто зник. Що сталося з ним — хтозна. Думаю, що все вирішили полюбовно, як це завше роблять у нашій столиці. Самі розумієте, — скривив губи Голота, — тіло невідомого потопельника знайдуть у Віслі, верст за двадцять за течією…
— То ви брали участь у розслідуванні… — мовив Лукомський.
— О, сказати так буде перебільшенням. Моя роль була суто формальна, але дещо вдалося підказати…
— Навіть якщо це так, як ви можете мені допомогти зараз?
— Ви хочете помсти, а я можу її вам дати. Думаю, я зараз єдиний на всій Волині можу вам допомогти і, якщо ви, пане Яне, подумаєте добре, то збагнете, що я справді посланець Божий, бо можу владнати цю брудну справу якнайкраще для вас. Обіцяю, за Котовича ви відплатите, та помста буде, як казали у Римі…
— Я лише дуже вас прошу, пане… — скривившись, перебив Голоту нервовий Лукомський.
— Голота.
— Пане, хм, Голото… Давайте без демонстрацій вашої латини. Я й так бачу, що ви добре навчалися в Кракові чи там у Празі, чи…
— У Болоньї.
— Добре, добре. Pax, pax[27]. Але, заради Бога, скажіть мені, що вам потрібно в усій цій справі?
— Хм. Як ви бачите, вигляд у мене ще той. Я оце саме переживаю, як це сказати, досить складний відрізок мого й так неспокійного життя. А якщо коротко, то з благословенної Болоньї довелося тікати без шеляга в кишені й тепер мені треба… Урешті, багато чого мені треба, і я в цьому питанні надіюся на вашу милість.
— Думаю, ми можемо обговорити це пізніше… Після того, як я почую ваші пропозиції.
— У благословенній Болоньї завжди казали: Ride bene chi ride l’ultimo, тобто добре сміється той, хто сміється останнім. Подумаймо ж, як нам добряче посміятися з наших ворогів, — улесливо продовжив Голота.
— Я не хочу сміятися, я хочу відрубати голову тому вилупку Краваржу, — нервово смикаючи головою, проговорив Лукомський.
— Теж можливий варіант…
— Так? То підемо в дім, обговоримо, пане Голото, як, вибачте, ваше ймення?..
— Зараз я без імені, просто Голота. Знаєте, пісня така є про козака? — усміхнувся до Лукомського жебрак.
Вони сиділи у великій залі з гербами на стінах і з картинами численних благородних предків пана Яна, хоча вся округа знала, що шляхтичами Острозькі міщани Лукомські стали зовсім недавно, коли діду пана Яна пощастило, і він раптово розбагатів на торгівлі збіжжям. Пан умостився у великому кріслі, простяг довгі ноги у капцях, зчепив руки перед собою й запитливо глянув на Голоту.
— Так що ж ви пропонуєте? Тільки прошу, — роздратовано додав він. — Ми тут на Волині живемо без усіх цих мудрагелій, — змахнув рукою князь. — Тож просто й без італійських цитат.