Та заїжджий мандрівник навіть не здогадувався, як довго ще волинякам треба цивілізуватися, адже вже наступної миті з вигуком: «спалити цей упирський прихисток!!!» з юрби вилетів смолоскип і впав на дах. За ним полетів, другий, третій, четвертий. Суха солома зайнялася, мов сірник, і вже за хвилину палав увесь дах. Усі мовчки дивилися, як хату оповиває вогонь і дим, аж тут із палаючої будівлі почувся пронизливий крик. Дівочий вереск, який не припинявся ні на мить, приголомшив усіх.
— Там же Дарка!!! — закричав хлопчина років тринадцяти, страшно кривлячи рота. Голота здивовано подивився на війта.
— Служниця Фельчинського. Злякалася, мабуть, і сховалася десь, — розгублено промовив війт.
— Це ж та, що мене лікувала, чи що? — крикнув Голота до Краваржа, скидаючи жупан. Війт лише кивнув головою, втупившись поглядом у вогонь.
Голота вилаявся, відірвав від сорочки шмат, вмочив його у воду і кинувся у будинок. Дим, який заполонив хату, просто виїдав очі. Голота марно намагався почути звідки лине крик. Він тупцяв господою, притискаючи до рота і носа мокре полотно, поки врешті не почув, що кричать знизу. Він намацав ногою ляду і, здираючи нігті, намагався її підняти, однак марно — двері не піддавалися. Він напружував м’язи ще і ще, поки не відчув, що ось-ось втратить свідомість від задухи. Тоді, хитаючись, кинувся надвір, але знайти вихід у білій імлі виявилося зовсім не просто. Голота тикався від стіни до стіни, аж поки мало не провалився в отвір дверей. І тільки-но він вибіг з вогню, пожадливо вдихаючи повітря, позаду з гуркотом упав дах. Голота опустився на коліна, кашляючи, майже випльовуючи легені, з очей текли сльози. Стояла тиша, лише чутно було, як потріскувало велетенське вогнище, на яке перетворилася хата Фельчинського. Ніхто вже не кричав…
Голота підніс кружку до світла й пильно розглядав її вміст, здивовано піднімаючи брови.
— Побий мене грім, це що за амброзія і нектар у моєму кухлі? Смачнішого пива я не куштував навіть у Пльзені!
Сокирчук, який сидів навпроти, лише розтягнув губи у своїй ледачій лисячій усмішці.
— Що, добре? Це не лише вам, Голото, воно до смаку. Варять у нашому Острозі монахи-капуцини. Якось до Краваржа приїздили брати з Праги, і вони в шинку «Під вежею» у старого Шломи випили, мабуть, чотири десятки кварт за вечір. Чехи тоді наче здуріли, уночі поїхали до капуцинів[35], розбудили нещасних і все допитувалися в переляканих монахів таємниці приготування…
— І що, ті розповіли секрет?
— Та розповіли, але нічого в тих чехів не вийде. Бо ж треба наша волинська вода і наш хміль. Хай спробують у своєму Велкопоповіце таке знайти, — махнув рукою Сокирчук.
— Такому пиву треба гарну назву придумати, — розглядав Голота пінистий напій бурштинового кольору. — Наприклад, Князь Острозький, — гучно проказав він. — Хоча ні, дуже патетично… Треба так, Острозький еее…
— Хіба Острозький баран! — підказав війтів помічник. — Монахи ж його варять у старій вівчарні, — засміявся Сокирчук, сьорбаючи пиво.
— А що, Сокирчуку, боїться війт Яблоновського? — несподівано серйозно запитав Голота, дивлячись на помічника війта, з яким вони саме збиралися дружньо грюкнути кухлями.
Сокирчуку від такої різкої зміни напряму розмови забрало мову. Він вдавився пивом і наполохано глипнув на Голоту, як і тоді, зранку, коли він побачив того у вишуканих шатах. Помічника війта неймовірно налякало неймовірне Голотине перетворення з волоцюги на шляхтича, і він тепер намагався підлеститися до колишнього жебрака. І не дивно, адже дуже вже добре він пам’ятав, з якою ненавистю дивився на нього голодранець тієї ночі, коли Сокирчук спочатку зніс його конем, а тоді добряче відгамселив ногами. Чекати помсти від незрозумілого і дивного зайди Сокирчук не хотів, тож вирішив будь-що примиритися. За першої-ліпшої нагоди підійшов до Голоти і довго просив вибачення, мнучи в руках шапку. Усе неначе минуло вдало. Голота відказав, що не тримає зла, навіть погодився піти в шинок на кружку острозького хмільного, а в корчмі сипав жартами, немов з міха, і по-дружньому гатив Сокирчука по плечах. Помічникові війта вже й здалося, що біда позаду і що, насолоджуючись своїм новим становищем, колишній жебрак забув і про удари сокирчукових чобіт по своїх ребрах, і про шмагання батогом. Та тепер, дивлячись у колючі очі, що пильно гледіли на нього з-за кухля з пивом, Сокирчук розумів — ні, не забув.
— А хто б не боявся? — обережно почав він. — Познанського воєводу Антонія Барнабу Яблоновського уся Річ Посполита боїться та поважає, він до свого палацу в Аннополі нечасто приїздить, але коли приїздить, то в нас у всіх тут наче татарва набігає. Курява аж стоїть. Усе перевіряє, усе пам’ятає, нічого не упускає князь Антоній… А бояться його дуже, бо скорий він на розправу.
— І коли має приїхати князь Антоній?
— За тиждень.
— І як же ви примудрилися перед самим приїздом таке вичудить? Спалити шляхтича… — здивувався Голота. — Князь же з вас шкуру спустить!