— А що б ти робив, коли б у тебе в шинку померли двоє, а ще одна при смерті бігла селом і кричала: «Упирі, упирі!». Я їхній війт, і якщо я не можу їх переконати, то маю очолити!!! — тут вибухнув навіть спокійний, як віл, війт. — Та і як їх переконувати, коли опівночі поза переляканим селом, яке говорить про моровицю, яку наслали упирі, ловлять блідого, як смерть, чолов’ягу з червоними, як кров, губами, і який торочить нісенітницю, що шукає вночі за селом якогось коня? Що було робити, розумнику? — заволав Краварж.
— Добре, а до чого тут Фельчинський?
— То пішли, покажу, — важко гупаючи чоботями, Краварж зійшов з ґанку і посунув до брами. Хвильку повагавшись, Голота наздогнав війта і пішов поруч.
До маєтку колись вельможних, а тепер зубожілих шляхтичів Фельчинських, Голота та Краварж ішли пішки через усе село. Дорогою війт розповів історію злету й падіння Фельчинських, які свого часу відігравали не останню роль на Волині. Дід загиблого шляхтича приїхав сюди аж із Серадзя і до самої смерті був підкоморієм у самих Вишневецьких.[31] Про те, як господарі Вишневця цінували Фельчинського, говорило те, що помер той, будучи власником трьох сіл на Кременеччині. Однак із часу смерті старого підкоморія Фельчинські лише котилися вниз. Спочатку п’яниця-син старого прогуляв усі три села й приїхав до Болотківець, рятуючись від кредиторів, а вже тут дивний онук довів справу до логічного кінця. Те, що Фельчинський таки досяг успіху в остаточному розтринькуванні спадку, Голоті стало зрозуміло, коли він глянув на маєток загиблого. Почорнілий, місцями похилений паркан, старий зарослий сад, похилений дім. «Так, вельможністю тут не пахне вже років з п’ятдесят», — відзначив Голота, пролазячи крізь залишки воріт.
Біля будинку Фельчинського було людно, та мало хто наважувався зайти всередину. Люди зазирали у вікна, шепотіли щось одне одному й значуще переглядалися. «Відьмак», «Упир», «Кровопивця» — лунало звідусіль. Лисяча пика помічника війта Сокирчука мелькала то тут, то там. Він переходив від однієї юрби до іншої й намагався заспокоїти, але з малопомітним результатом — люди хвилювалися все більше.
— Спалити це чортове кодло!
— Зараз же!
— Ач яке падло. Завжди думала, що він відьмак, той Фельчинський! — верещав хтось надворі.
«Їм надто вже сподобалося палити, і тепер годі зупинити», — подумав Голота, що оглядався у великій кімнаті, дивлячись на домовину з Фельчинським, яка стояла на столі посеред хати.
Той лежав зі складеними на грудях руками, але навіть смерть не розгладила наляканий вираз обличчя, з якім він і відійшов в інший світ.
«А його таки добряче настрахопудили перед смертю», — констатував очевидне Голота, оглядаючи гримасу Фельчинського. Учорашній жебрак уже дізнався від Краваржа, що старого шляхтича, м’яко кажучи, не любили. Та це було не дивно, адже це був найбільший у селі охочий судитися і затівати сварки на рівному місці. Усі, хто мав межу з землею Фельчинського, просто втрачали клепки через нестерпного діда й воліли кому завгодно продати землю, аби спекатися такого сусідства. А якщо додати до цієї картини клуби диму чорного, сірого, а іноді червоного кольорів, які, за словами Краваржа, час від часу виривалися з вікон хати старого шляхтича, то було очевидно, чому інакше, як відьмаком, його в селі не називали. «Найкращий кандидат на роль упиря, до речі. Як його раніше не спалили — навіть дивно. Напевне, не було підходящої моровиці», — подумав Голота. Що саме викликало панічний страх у селян, найсміливіші з яких таки заходили в хату й відразу вискакували, хрестячись, Голота збагнув, коли пильно обдивився господу померлого шляхтича й примітив у коморі кільканадцять реторт, десятка два мензурок, фільтрів газу та полички з реактивами. Старий був звичайнісіньким сільським алхіміком, чи то пак, навіть новомодним хіміком, адже серед книжок не було жодного магічного гримуару[32], а серед реактивів — мертвих жаб, засушених пацюків чи курячих лап. Натомість Голота натрапив на «Підземну фізику» Йохана Бехера[33] та «Zymotechnia fundamentalis» Шталя[34], а це означало, що старий захопився теорією флогістону — таємничої вогняної субстанції, що вивільняється під час горіння і яку саме шукали всі вчені мужі Старого й Нового світів.
«Бідолаха не витримав, коли побачив селюків зі смолоскипами, і зрозумів, що теорію того флогістону він може перевірити на собі вже найближчим часом. Знайшов, де займатися дослідами, старий дурень,» — похитав головою Голота, вийшовши надвір. «Так, з тим ентузіазмом, з яким тут палять освічених людей, цивілізація у цій частині світу запанує ще не скоро, це факт», — невесело подумав Голота, дивлячись на натовп, що потроху заводився, хвилюючись, немов очерет під подувами вітру.