Сокирчук стояв, скрививши губи в посмішці, і Голота побачив, що той більше не нагадує лиса, скоріше щура, загнаного в пастку. За помахом руки князя підійшли гайдуки. Здорові хлопці лише встигли простягти руки до отруйника, як Сокирчук із тією ж хижою застиглою посмішкою витяг з рукава кунтуша ножа й усадив його в груди одному й полоснув по горлянці другого. Запала тиша, а тоді хтось заверещав, і люди почали розбігатися хто куди, натикаючись одне на одного й лементуючи не своїми голосами. Сокирчук так само незворушно струсив краплі крові з ножа й провів ним перед собою, наче запрошуючи на гостину. З диким гарчанням, відкидаючи людей зі свого шляху, на душогуба посунув Краварж. Спочатку війт ледве переступав ногами, наче на них були гирі, та з кожним кроком пришвидшувався, і за кілька секунд на Сокирчука вже мчало здоровенне кудлате ядро. На шляху війта стала стара Сокирчукова-отруйниця, та він збив її з дороги одним ударом, жінка, відлетівши на сажень, угатилася головою об сцену, упала й уже не ворушилася. Тоді війт налетів на Сокирчука й притис його своїм багатопудовим тілом, не звертаючи уваги на удари ножа, яким помічник гатив по спині та плечах Краваржа. З очманілими від люті очима велетень зімкнув руки на шиї злодія. Боролися вони лише кілька секунд, потім почувся жахливий тріск, і рука з ножем безсило впала на землю. Краварж так і залишився лежати на Сокирчукові, під обома повільно розпливалася калюжа крові.
На спустошеному лузі, з якого втекли всі, крім князя, його гайдуків та гостей, смолоскипами грався вітер. Він уже загасив добру половину вогнів. Не було чутно жодного слова. Яблоновський, що сидів у своєму кріслі з незмінним келихом вина у руці й дивився перед собою з дивним виразом на обличчі, повільно повернувся до Голоти, який завмерши, втупився на мертві тіла.
— Богуславе, а ти таки вмієш влаштувати виставу… Куди там тому Мольєру…
Князь повільно встав, вклонився своїм гостям та коханці й нервово посміхнувся:
— Панове, Ельжбето. Я обіцяв вам видовище, якого ви ще не бачили, чи дотримав я слова?
Відповіддю йому були рідкі аплодисменти ошелешених гостей. Князь нахилив голову й жестом указав на автора інтермедії, що стояв з білим, як з борошна, обличчям і, не відриваючи погляду, дивився на червону від крові траву.
— Пиво обережніше наливай! Ти що, не бачиш, кухоль з богемського скла, сам князь мені подарував! Тільки не по вінця, хлопче! Отак. Тепер туди чарку сливовиці, а тоді півчарки отієї малинової наливки й отієї суничної. І ще меду додай. Так, обережно, бісової віри, ти шинкар чи ложкар якийсь?! Давай сюди. Так, де це я дів соломинку?
Голота попорпався в кишенях, та соломинки не знайшов. Натомість витяг складений клапоть грубого паперу, здивовано подивився на нього, а тоді вилаявся. Записка, а це була таки записка, складена вдвоє, уже самим своїм виглядом нічого гарного не обіцяла. «Хіба що зруйнувати те єдине, що завжди виходило в мене найкраще», — подумав він, бо тільки-но прийшов до шинку з серйозним наміром упитися по самі вуха й уже був за мить до цього. Та через цей папірець, що хіба сам сатана знає, як опинився в його шароварах, від плану залишилися руїни, як від Лісабону після землетрусу 1755 року. «Навіть гірше, бо Лісабон, коли я там був, за десять років хоч відбудували, а от мої надії напитися й забути сьогоднішній вечір розвіяні, як порох». Голота зітхнув, розгорнув записку й побачив лише одне слово, ретельно виведене чорнилом по всьому аркушу — «Młyn».
— До біса! Доста з мене цих таємниць, — швиргонув він папір у вогонь і рішуче підсунув до себе прозорий кухоль з мішаниною. Стиснув його, аж пальці побіліли, а за секунду — з лайкою скочив з лави, аж та перекинулася і важко впала на дощату підлогу.
— От же, щоб тобі все було добре! Дядьку Меходе, йди-но сюди, випий за моє здоров’є!
Босий, у розхристаній сорочці коваль Меход, п’яно витанцьовуючи, швидко підбіг до Голотиного столу й глянув у кухоль.
— Мати свята, що там намішано, Голото? Різнокольорове, як півнячий хвіст… — вибагливо скривився він, а тоді подивився на розлютоване такою відповіддю обличчя Голоти й швидко додав: — То я так, шуткую, хлопче.
Меход у три ковтки випив усе і аж крекнув:
— Ти диви, яка смакота! — здивувався він і повернувся до частувальника подякувати, та того вже й духу не було. Лише грюкнули двері, запустивши у шинок вітер та нічну холоднечу.