— Богуславе… давайте… вечеряти, — запинаючись і відводячи очі, проказала на це війтова.
Голота відсунувся від Софії, її груди швидко здіймалися, а пальці тремтіли. Вона відвернулася, швидким порухом пригладила волосся, а вже за мить засміялася кришталевим, мов дзвоник, сміхом.
— Не можна ж, щоб ви не оцінили всі мої старання. Я ж готувала для вас, а востаннє я це робила, мабуть, ще вдома, в Рацибужі…
Голота мовчки сів і подивився, як війтова наливає собі наливки, а йому оковитої з високого графина. У вухах гупало, він думав лише про її тіло, що було ось тут, зовсім поруч, варто лише простягти руки і… Голота хитнув головою. «Заспокойся врешті, дурню», — подумав він і величезним зусиллям волі підняв голову, аби подивитися в очі Краваржовій.
— Давайте вип’ємо за нашу зустріч. Вона додала радості в моє життя. Уперше, відколи мене забрали з дому, — ловлячи погляд Голоти, промовила війтова.
— Будьмо, пані. За вас. Ви прекрасна мара цього нерадісного місця, — глухо відповів Голота, не відриваючи від війтової очей, і рвучко перехилив чарку. Софія слабко усміхнулася, а тоді підняла руку й провела по настовбурченому волоссю Голоти.
— Знаєш, Богусе, коли мене привезли в це дивне, Богом забуте місце з моєї рідної Сілезії, я ридма ридала і довго не могла заспокоїтися. Та врешті-решт я полюбила ці болота. Вони справді надають мені наснаги. Ти не повіриш, але тут повсюди джерела сили, треба лише вміти її черпати.
Голота відчув, як горілка починає діяти. Кров заструменіла по жилах, він дивився в очі Софії і ледь стримував себе. Лише тепер він ясно й безповоротно зрозумів, що кохає цю жінку.
«Зараз же забрати її звідси й повезти світ за очі! До Острога, Львова, Кракова, Рима і Болоньї, Мадрида, Нового Світу, до Багдада, будь-куди!»
— …І я вчилася черпати силу кожного дня. Знаєш, яка вона? З нею ніщо не може порівнятися, Богусю. Це як відчувати кохання, пристрасть і любощі одночасно, в одному моменті тут жага слави і її здобуття, мрія та її здійснення, очікування поцілунку і сам поцілунок…
Голота вже мало розумів, що говорить Софія, він усе дивився на її очі, вуста та шию, на перса, що здіймалися під тонкою сорочкою. До цієї хвилини у своєму житті він не бачив нічого більш прекрасного.
— Я черпала ці сили звідусіль, — продовжувала війтова, очі її були так широко розплющені, що здавалися вдвічі більшими. — Таке багатство давно вже рідкість у мене вдома, у Сілезії — жага таких, як я, випила там усе до краплі. Вони тепер там живляться крихтами, за ними полюють, їх спалюють і вбивають щороку… Я ж несподівано натрапила тут на скарб, я щодня пила людей, почуття яких з дитинства наповнені цією силою. Їхні злість, страх, підлість, радість, мрії й сподівання були наповнені силою по самі вінця — я ними насолоджувалась. Допоки не з’явилася вона…
Десь глибоко в нетрях свідомості Голоти жевріло розуміння: щось іде не так. Якась маленька частинка його «я» боролася з монотонним голосом, що звучав звідусіль, але частинка та була надто маленька й слабка, тож він плив течією, що заколисувала й несла все далі. Він не звертав уваги, як змінюється прекрасна Софія, як наповнюється люттю її обличчя, як стають усе різкішими її слова, як змінюється тихий, м’який голос. Зрештою вона почала істерично викрикувати, страшно викривлюючи вуста та широко розплющуючи очі, та бачила це лише все та ж невеличка частинка у голові Голоти, а сам він сидів і не хотів ворухнутись, аби не злякати голос, що лився йому у вуха і був для нього частинкою божественного провидіння.
— …Вона почала красти в мене силу!!! Мала жебрачка, яку помираючою підібрали на лісовій дорозі Фельчинські, — безтямно вигукувала війтова. — Уявляєш, Голотонько? Її талант був незвичайної міці. Вона була сильніша за мене. Єдина моя перевага була в тому, що я знала про неї, а вона про мене — ні… Вона була не навчена розрізняти таких, як ми, і не знала, що двом таким в одному місці не жити. Вона безсовісно крала в мене все — ненажерливо забирала всю силу, залишаючи мені об’їдки… Як я хотіла вбити її! Щохвилини, щомиті мріяла роздерти на шмаття, але вона не підпускала до себе, несвідомо ставила перепони, які я не могла здолати. Убити, позбутися цієї злодійки — це було бажання більше за життя.
Софія різко встала, нахилилася до Голоти, по черзі підняла його повіки, а тоді, поплескавши його по щоці, відвернулася й заходилася порпатися в скрині, що стояла поруч. Вона розкидала в різні боки непотрібні хустки, плахти та сорочки й не переставала говорити ні на мить.