За півгодини Голота мерз біля млину, що вже років із п’ять, після того, як помер старий мельник, стояв пусткою над річкою, що слугувала межею між Болотківцями і Кунівом. Він тупцяв біля дверей і все не наважувався ступити останній крок. Темні хмари зовсім заступили місяць, війнув «москаль», а понад луками почали плисти звичайні для цього місця коси густої імли. «Моя стара нянька Зося була б щаслива, бо це наче з однієї з її страшних казок, якими вона щовечора пригощала малого Голоту! Оце зараз із туману мали б вилізати всі ті місцеві упирі, песиголовці й залізоносі басаркані, інша гидота, гризти мені кістки й пити з мене кров… І чого я сюди поперся, сидів би, пив отой „півнячий хвіст“ і гадав, як поїду завтра до лупанарію Гризельди в Острог і забуватиму всю цю болотяну катавасію?», — удесяте подумав Голота, удвадцяте обклав лайкою свою цікавість, а тоді обережно штовхнув двері й тихенько зайшов до млина. Усередині було вогко і темно, як у чорта за пазухою, Голота про всяк випадок витяг карабелу, що ледь чутно дзенькнула з піхов, і пішов, повільно ступаючи скрипучими дошками. Несподівано в пітьмі щось блиснуло, Голота відстрибнув і інстинктивно підняв шаблю догори, захищаючись від удару зверху, а живіт прикриваючи коротким ножем. Навчився він цього в Кадисі, бо вижити без таких навичок у портовому місті, повному мерзоти з усіх частин світу, було зась. Однак ніхто так і не вдарив, не штрикнув навахою, лише щось ледь чутно зашелестіло. Голота не зразу зрозумів, що то сміх.
— А ви таки полохливий, як заєць, — сміючись, проказав голос. З темряви вийшла Краваржова, тримаючи в руках свічку.
— …пане Голото, — повільно проказала вона, неначе смакуючи його ім’я язиком, і це змусило побігти його спиною натовп скажених мурашок.
— Називайте мене Богуславом, пані Софіє, — чемно вклонившись, відповів він, і ніяково збагнув, що секундою раніше дивом не зніс красуні Софії голову.
— Заходьте, заходьте, Богуславе. Після смерті мельника Краварж тут обладнав мисливський будиночок, лігво для посиденьок з друзями…
— Пані…
— Я все знаю про Краваржа, Богуславе, — швидко проказала вона, застережливо піднявши руку.
— І те, що він вижив і що його забрали в Острог лікувати. Я була там, — вона відвернулася й пішла на світло, Голота лиш зараз побачив що воно тоненькою стрічкою струменіло з дальнього кутка млина.
Бічна кімната, в якій Софія чекала Голоту, нічим не відрізнялася від звичайної гостини в Болотківцях. Рушники, образи, лава, стіл, кілька мисок з паруючою їжею. Єдине — у тутешніх селян не було таких химерних канделябрів, що стояли по всій кімнаті. А ще місцеві не готували чеські кнедлики, від запаху яких Голота нарешті повернувся до тями, запхав шаблю у піхви й, перехрестившись у куток, умостився за столом.
— Я була там, — ще раз повторила війтова вже менш трагічним тоном, — бачила вашу виставу… А ви таки майстер, Богуславе, ви це знаєте? Що ви робите у цій пустці, де ваші таланти оцінять хіба що ведмеді в пущі? Ви могли б примусили шаленіти публіку будь-де: у Празі, Варшаві, Відні. Куди там тим бовдурам з паризької La Comédie-Italienne[45]… Але чому ви сумний, чи вас не влаштував шалений успіх, який ви мали у публіки? — уїдливо запитала Краваржова.
— Так, я розумію і смиренно приймаю ваші насмішки, пані, і не знаю, що на них відповісти. Хіба що правду. А правда така, що я не хотів, аби все вийшло так, як вийшло. Зізнаюся, моя самовпевненість зіграла свою роль, звичайно, але я навіть і подумати не міг… — Голота зітхнув, — до чого це призведе…
— Та це не єдина причина вашого похмурого настрою? — вгадала війтова.
— Я жалкую за Сокирчуком, — мовив Голота, дивлячись убік. — Незважаючи на весь героїзм Краваржа, — додав він швидко, — помер він занадто рано.
— Як це? — здивувалася Софія.
— Бо забрав у могилу всі свої загадки.
— О Боже, а що, були ще загадки, які ви не розгадали?
— Були? Та їх море, пані! Я досі не розумію, навіщо він напав з людьми на старого Фельчинського? Чому? Більшого хаосу, ніж уже був, годі собі й уявити. Князю, якому Сокирчук і так повідомив, що ваш чоловік улаштував безлад у його маєтках, було достатньо й тих попередніх убивств, аби прибрати Краваржа з війтівства. Навіщо ж Сокирчуку була ще й ця смерть старого? Навіщо спалив Дарку, служку Фельчинського? Її тоді знайшли в невеличкому сховку під полою, і двері в цей схрон хтось зачинив. Та усе це Сокирчук може розповісти тепер хіба що могильним червам, — зітхнув Голота.
— І що ви думаєте робити далі? — схвильовано запитала Софія.
— Думаю, залишуся тут ще на деякий час. Причин оселитися аж надто багато. Продовжу розслідування і…
Він на мить завмер, пильно подивився на Софію, що сиділа навпроти, дивно дивлячись на нього, а тоді встав, перехилився через стіл і наблизив своє обличчя до неї, ледь торкнувшись уст. Війтова негайно впилася в його губи палким цілунком, але за мить відсторонилася, закривши обличчя рукавом.
— Я мусив це зробити, Софіє, бо мрії інколи все ж мають справджуватися, — хрипко промовив Голота.