— Якщо з ним щось станеться, я зможу кермувати автобусом.
Це була майже відкрита погроза Хакімові. Чи зреагують якось Гамза й Тарек?
Обидва охоронці промовчали.
Пригадавши, схоже, що робота охоронців — берегти кокаїн, а не його, Хакім зрозумів, що втратив обличчя.
— Іди з моїх очей, Абдуле, — вичавив він із себе й відвернувся.
Абдул відчув, що схилив охоронців на свій бік. Такі люди, як Гамза й Тарек, поважають силу. Їхня вірність Хакімові похитнулася після його провалу. Саме час повторити:
— Богу належимо, до нього й вернемося.
Гамза й Тарек, бійці-джихадисти з Ісламської держави Великої Сахари, либонь, не раз повторювали ці слова над тілами полеглих товаришів.
Можливо, навіть почали вважати Абдула одним зі своїх. Принаймні, якщо доведеться обирати між ним і Хакімом, хоча б подумають двічі.
Більше нічого не кажучи, Абдул повернувся в селище й ліг на землю. Перед сном пригадав події дня. Він досі живий, збирає безцінні розвіддані для боротьби з ІДВС і не дав Хакімові доймати себе розпитуваннями. Водночас його позиції слабшали. Мандрівку він починав незнайомцем, про якого нічого не знали та яким не переймалися надто. Одначе не втримався в ролі — та й розумів, що це неможливо, коли стільки часу проводити поруч з людьми. Тепер інші пасажири бачили в ньому особистість — так, чужоземця й самітника, але водночас — захисника слабких жінок, який не боявся нікого.
Він зробив другом Кію та ворогом — Хакіма. Як для агента під прикриттям — це аж дві помилки.
Провідник-тубу прибув зранку. Зайшов у село до спеки, поки пасажири снідали хлібом і слабеньким чаєм. Це був високий темношкірий чоловік у білому халаті й головному уборі. Через відсторонений погляд він нагадав Абдулові гордого американського індіанця. На боку з-під його одягу щось випиналося, імовірно, револьвер із довгою цівкою — напевно, «Маґнум» у саморобній кобурі.
Хакім вийшов до нього на середину обійстя й оголосив:
— Слухайте уважно! Це Ісса, наш провідник. Робити треба так, як скаже він.
Говорив Ісса недовго. Арабська була вочевидь не його рідною мовою, й Абдул пригадав, що тубу мають власну — теда.
— Робити нічого не треба, — промовив Ісса, ретельно добираючи слова. — Я про все подбаю. — У його голосі не було ані краплі тепла: він лише холодно проводив інструктаж. — Якщо питатимуть, кажіть, що прямуєте на золоті копальні на заході Лівії. Але я не думаю, що це знадобиться.
Хакім сказав:
— Так, вам усе пояснили, а тепер швидко вантажтеся в автобус.
Кія тихенько мовила до Абдула:
— Ісса хоча б на вигляд надійний. Хай там як, йому я довіряю більше, ніж Хакімові.
Абдул же був не такий упевнений.
— Він справляє враження тямущого, але хтозна, що в нього на думці, — сказав він.
Кія замислилася.
Ісса зайшов в автобус останнім, і Абдул із цікавістю дивився, як він оглянув салон і виявив, що вільних сидінь не залишилося. Тарек і Гамза обидва займали по два місця. Неначе вирішивши щось, провідник підійшов до Тарека. Стояв мовчки, з байдужим виразом обличчя, одначе дивився на чоловіка не кліпаючи.
Тарек у відповідь глянув так, ніби очікував, що той щось скаже.
Хакім завів двигун.
Не обертаючись, Ісса спокійно промовив:
— Глуши мотор.
Хакім вирячився на нього.
Не відриваючи погляду від Тарека, Ісса повторив:
— Глуши.
Хакім повернув ключ, і двигун замовк.
Тарек сів рівніше, забрав із другого крісла наплічник і посунувся сам, звільняючи місце.
Ісса мовчки показав на інші два сидіння, які займав Гамза.
Тарек устав, з автоматом і наплічником у руках перейшов на інший бік і сів біля Гамзи. Обидва охоронці поставили рюкзаки собі на коліна.
Ісса глянув на Хакіма й сказав:
— Поїхали.
Хакім знову завів машину.
Незабаром Абдулові стало ясно, що це змагання характерів Ісса влаштував не для того, щоб показати, хто тут альфа-самець. Йому справді були потрібні обидва передні крісла. Він зосереджено стежив за дорогою, часто підсуваючись до вікна, щоб глянути вбік, а тоді повертався на крісло біля проходу та вдивлявся вперед крізь переднє скло. Що кілька хвилин, переважно жестами, Ісса підказував Хакімові, куди їхати далі й де шукати шлях, коли його ставало зовсім не видно; де краще зманеврувати або пригальмувати, коли під піском ховалися камінці; і чи можна розігнатися, коли було вільно.
Якось навіть скерував його геть із дороги, щоб об’їхати джип «Тойота», який, підірваний, сторчма лежав на узбіччі. Лівійсько-чадська війна давно минула, однак міни досі лишалися в землі, й там, де причаїлася одна, могли виявитися й інші.
Кожні дві-три години робили зупинку. Пасажири виходили до вітру, а коли поверталися — Хакім роздавав усім сухарі й воду в пляшках, їхали в денну спеку, сховатися було ніде, а якщо рухатися, ставало не так важко.