З наближенням вечора та лівійського кордону, Абдул дедалі більше думав про те, що вперше збирається вчинити правопорушення. Досі нічого з того, що він робив для ЦРУ та й взагалі у житті, не було протизаконним. Навіть коли видавав себе за торгівця контрабандними сигаретами, весь його товар насправді був придбаний за повну ціну. Одначе зараз він збирався потрапити в країну як нелегальний мігрант, у супроводі охорони з контрабандною зброєю, в автобусі, що перевозив кокаїну на кілька мільйонів доларів. Як щось піде не так, опиниться в лівійській в’язниці.
Подумав, скільки часу знадобиться ЦРУ, щоб витягнути його.
Коли сонце скотилося до обрію, Абдул визирнув наперед і побачив саморобне накриття, як у попередньому селищі: стіни з палиць і старий килим замість даху. Поблизу стояла невелика вантажівка із цистерною, в якій, найімовірніше, була вода. При дорозі помітив кількадесят цистерн для пального. Напевно, стихійна заправка.
Хакім пригальмував.
На дорогу вийшло троє озброєних автоматами молодиків у білих та жовтих халатах і, вишикувавшись, перекрили шлях. Стояли з кам’яними загрозливими обличчями. Ісса вийшов з автобуса, і атмосфера нараз змінилася. Чоловіки привітали його як свого, обіймаючи, розціловуючи в обидві щоки, енергійно тиснучи йому руку і не припиняючи говорити щось незнайомою мовою, найпевніше, теда.
Хакім теж вийшов. Після пояснення Ісси його теж привітали, хоч і не так палко, оскільки він був лише діловим партнером, а не членом племені.
За ним із салону виступили Тарек і Гамза.
Цистерна з водою означала, що оази тут немає. Навіщо тоді влаштовувати заправку — та й узагалі розгортати будь-яку діяльність — тут, посеред пустелі?
Абдул шепнув Кії:
— Думаю, ми вже на кордоні.
Повиходили пасажири. Настав вечір, і всі зрозуміли, що ніч проведуть тут. На стоянці була тільки одна будівля — якщо ту халабуду можна так назвати.
Котрийсь тубу почав заправляти автобус із бочки.
Пасажири увійшли під накриття і влаштувалися хто де. Абдул не міг розслабитися. Його оточували озброєні злочинці. Статися могло що завгодно: викрадення, зґвалтування, вбивство. Закони тут не діяли. Ніхто не був у безпеці. Та й чи обходитиме когось, якщо пасажирів уб’ють? Мігранти ж теж порушники, мовляв, так їм і треба.
Незабаром двоє підлітків принесли печеню з хлібом, і Абдул подумав, що вони її, либонь, і приготували. Здогадався, що жорстке м’ясо — верблюже, хоча питати й не став. Після вечері хлопці сяк-так поприбирали, залишивши недоїдки на землі. Без жінки чоловік ніколи не житиме в чистоті, подумав Абдул.
Коли споночіло, перевірив пристрій для відстеження, захований у підошві черевика. Робив це принаймні раз на добу: мав переконатися, що кокаїн не вивантажили з автобуса й не переховали. Як і завжди, цього вечора прилад показав, що все на місці.
Коли мігранти повкладалися спати, загорнувшись у ковдри, Абдул сів. Із широко розплющеними очима дивився перед собою. На кілька годин поринув у спогади: згадував своє дитинство в Бейруті, школу в Нью-Джерсі, професійну кар’єру в змішаних єдиноборствах, якими захоплювався в студентські роки, і нещасливий роман з Аннабелль. Та найбільше думав про смерть Нури, молодшої сестри. Зрештою вирішив, що вона — головна причина, чому він зараз тут, у Сахарі, не спить цілу ніч, пильнуючи, щоб його не вбили.
Такі люди, як ці, що його зараз оточують, забрали життя Нури. Армії цивілізованого світу намагалися знищити злочинців, і він був рушійною силою цієї боротьби. Якщо виживе, допоможе війську США та союзників завдати нищівного удару по силах зла.
Перед досвітком помітив, що один із тубу вийшов до вітру. Повернувшись, зупинився й кинув задумливий погляд на сплячу Кію. Абдул не зводив з нього очей, аж поки чоловік відчув це й зиркнув у відповідь. Довжелезну мить вони зміряли один одного поглядами. Абдул міг легко уявити собі думки, що вирували в голові лиходія. Той знав, що Кію подужає легко, а як пощастить — вона навіть не кричатиме, бо винними завжди вважали жінок. Тож і ця розумітиме: всі навколо вважатимуть або хоча б удаватимуть, ніби вона сама його звабила. Проте чолов’яга бачив, що Абдул відводити очей не збирається. Звісно, він міг би напасти на нього, але не був упевнений, що здолає такого супротивника. Ще легше було б узяти автомат і застрелити Абдула, однак так він розбудить усіх.
Зрештою тубу відвернувся й посунув до своєї ковдри.