— Я тільки радий надати всю наявну в мене інформацію, — почав він. Це була неправда, але доводилося вдавати. — Так само не можу дочекатись відпустки. Проте моя місія ще не завершена.
— Не завершена?
— Я хочу знайти слід. Партія наркотиків не в Триполі — я перевірив трекером. Отже, я майже переконаний, що вона перетнула Середземне море.
Тамара сказала:
— Абдуле, нам вистачить і того, що є.
Втрутився Таб:
— Та й вантаж може бути де завгодно в Південній Європі: від Гібралтару до Афін. Це тисячі кілометрів.
— Але деякі місця імовірніші за інші, — заперечив Абдул. — Ось, приміром, південь Франції має непогано розвинену інфраструктуру для імпорту й поширення наркотиків.
— Однаково завелика площа.
— Не зовсім. Якщо їхати трасою, що тягнеться уздовж узбережжя — коли не помиляюся, вона називається корніш, — можна впіймати сигнал. Так ми дізнаємося, хто очолює кокаїнові транші по той бік. Не можна втрачати такої нагоди.
Озвався Жан-П’єр Мальман:
— Ми тут не для того, щоб ловити наркоторгівців. Наша ціль — терористи.
Але ж гроші йдуть із Європи, — наполягав Абдул. — Усю цю операцію фінансує молодь, що купує наркотики в клубах. Будь-яка шкода, яку ми завдамо їм у Франції, вплине на всі операції ІДВС, вартість яких навіть вища, ніж золотої копальні в Гуфрі.
Мальман сказав недбало:
— Такі рішення має ухвалювати керівництво.
Абдул похитав головою:
— Не можна зволікати. Вони знайдуть передавач, коли почнуть відкривати мішки з кокаїном. Можливо, це вже сталося, та коли ні й нам пощастило, це однаково лише питання часу. Я хочу завтра ж вирушити у Францію.
— Я не можу дати дозволу на таке.
— А я і не прошу. Мій наказ це передбачає. Якщо ж помиляюся, мене відкличуть із Франції. Але я туди поїду.
Мальман тільки знизав плечима, здаючись. Тамара спитала:
— Абдуле, ми можемо якось допомогти вам?
— Так.
Перейшли до делікатної частини, проте він заздалегідь обміркував, як саме висловить своє прохання.
Поплескав по кишенях у пошуках ручки, аж тут згадав, що вже давно не носить її із собою.
— Можна мені, будь ласка, аркуш паперу й олівець? — Поки Мальман шукав, Абдул продовжив: — Разом зі мною з Гуфри втекло двоє інших бранців: мати з дитиною — нелегальні мігранти. Я використовував їх для прикриття, видаючи за свою сім’ю. Це чудова легенда, тож я б хотів і далі скористатися нею.
— Ідея справді непогана, — погодилась Тамара.
Мальман приніс олівець і папір. Абдул записав: «Кія Хаддад, Наджі Хаддад» і додав дати народження. Відтак промовив:
— Мені потрібні справжні французькі паспорти для них.
Як і в кожній секретній службі світу, в ГДЗБ могли зробити паспорт будь-кому.
Глянувши на написане, Тамара запитала:
— У них ваше прізвище?
— Ми вдаємо сім’ю, — нагадав їй Абдул.
— А, так, звісно, — промовила Тамара, та Абдул бачив, що вона про все здогадалася.
Мальман, якому Абдулів план вочевидь не подобався, сказав:
— Мені потрібні фотографії.
З кишені піджака Абдул видобув дві смужки зі знімками, зробленими в туристичній агенції, й поклав на стіл.
Тамара вигукнула:
— О! Це ж та жінка з озера Чад! А я ще думаю: таке знайоме ім’я. — Пояснила Мальману: — Ми познайомилися з нею в Чаді. Вона розпитувала про життя в Європі, і я ще радила їй не довіряти контрабандистам.
Абдул додав:
— То була слушна порада. Бо вони забрали в неї гроші й завезли у табір для рабів у Лівії.
Дещо глузливо Мальман запитав:
— Ви з нею зблизилися?
Абдул промовчав.
Тамара роздивлялася знімки.
— Така вродлива. Пригадую, як одразу зауважила це.
Звичайно, всі вони одразу запідозрили роман між ним та Кією. Абдул навіть не намагався нічого пояснити. Хай собі думають, що хочуть.
Тамара стала на його бік. Обернувшись до Мальмана, сказала:
— Скільки часу знадобиться вам на отримання паспортів, приблизно година?
Мальман завагався. Він вважав, що спочатку Абдул має повернутися в Нджамену і все розповісти. Та після всього, що той зробив, було важко йому відмовити. На це, власне, й розраховував Абдул.
Урешті здавшись, Мальман знизав плечима і відповів:
— Дві години.
Абдул приховав радість. Твердо, неначе саме цього він і очікував, Абдул передав Мальману одну з візитівок готелю.
— Прошу занести їх мені.
— Звісно.
За кілька хвилин Абдул вийшов із будівлі. Зупинив таксі й дав водієві адресу туристичної агенції, в якій був раніше. Дорогою думав про те, що зробив. Тепер він зобов’язаний доправити Кію та Наджі у Францію. Її мрія здійсниться. А як же він? Які його плани? Очевидно, про те саме думає й вона. Він усіляко відтягував мить, коли доведеться визначатися: заспокоював себе тим, що спершу треба дізнатися реакцію ЦРУ та ГДЗБ. Тепер же він отримав їхнє добро, тому причин уникати відповіді не залишилося.
Коли вони добудуться до Франції та Кія з Наджі влаштуються там, він попрощається з ними, повернеться додому, в США, і більше ніколи їх не побачить? Але ця думка чомусь гнітила. Пригадав, як вони обідали всі разом і як добре йому було. Коли востаннє він почувався потрібним, задоволеним тим, що робить? Напевно, тільки тепер.