Таксі зупинилося, й Абдул зайшов в агенцію. За столом сиділа та сама жінка в діловому одязі, яка запам’ятала його ще зранку. Спершу глянула на нього роздратовано, може, подумала, що коли він заявився сюди без дружини, то буде чіплятися. Та він заспокійливо їй усміхнувся.
— Мені потрібно в Ніццу, — сказав. — Три квитки в один бік, будь ласка.
О сьомій ранку понад круглим озером урядового комплексу Джон-наньхай дув колючий вітер. Чан Кай вийшов із машини й защеб-нув пальто, рятуючись від холоду.
На нього чекала зустріч із президентом, але в думках була Тін. Минулого вечора вона запитала про війну, і він відповів, що головні держави не допустять ескалації. Втім, сам не зовсім вірив сказаному, і вона це відчула. Коли лягли, міцно тримали одне одного в обіймах. Урешті покохалися з гірким відчуттям, що це може бути востаннє.
Цілу ніч він пролежав без сну. Ще в юності намагався з’ясувати, кому ж по-справжньому належить влада: президентові, головнокомандувачу, членам Політбюро? Чи американцям: голові Білого дому, ЗМІ та мільярдерам? Із часом збагнув, що всі вони мали власні обмеження. Американський президент залежить від громадської думки, китайський — від Компартії. Мільярдерам потрібно заробляти, а генералам — перемагати. Влада не зосереджувалася в одному центрі, а ширилася владною мережею, групою провідних людей та установ, яких не об’єднувала жодна спільна мета, тому всі гнули своєї.
І він був ланкою цієї системи. Хоч що станеться, він також буде винним.
Лежачи в ліжку й слухаючи шурхіт шин на шосе, Кай міркував, що може вдіяти в цій ситуації, як не дати корейській кризі перерости в глобальну катастрофу. Він мусив зробити все, щоб Тін, її мати, його власні батьки не загинули від бомб, уламків, завалів і вбивчої радіації.
Ця думка не давала йому заснути.
Нині ж, зачиняючи дверцята машини й натягуючи на голову капюшон, він побачив двох людей, що спинами до нього стояли біля води, споглядаючи холодне сіре озеро. Упізнав фігуру батька, Чан Дзяньдзюня: загорнувшись у чорне пальто, він стояв непорушно, ніби пам’ятник, тільки димів сигаретою. Його компаньйоном був, либонь, генерал Хван, який, попри холод, мерз у військовому плащі, занадто суворий, щоб замотувати шарф. «Отже, стара гвардія вже тут», — подумав Кай.
Підійшов до них, але вони не зауважили його кроків, імовірно, через вітер, і він устиг почути Хвана:
— Хочуть американці війни — буде їм війна.
— Найбільше мистецтво війни — здолати ворога без бою, — відповів Кай. — Так писав Сунь-цзи.
Хван розсердився:
— Не треба мені уроків філософії Сунь-цзи від жовторотого.
Під’їхало ще одне авто, з якого вийшов молодий міністр національної оборони, Кон Джао. Кай зрадів, побачивши союзника. Кон дістав із багажника й накинув на себе червону лижну куртку. Уздрівши їхню трійцю біля озера, спитав:
— Чому не заходимо?
Відповів Дзяньдзюнь:
— Президент хоче прогулятися. Каже, йому треба більше рухатися.
У тоні Дзяньдзюня вчувалася зневага. Багато хто зі старої гвардії вояків вважав ці розмови про фізичну активність вигадками молоді.
Президент Чень вийшов із палацу тепло вдягнений, у рукавицях і плетеній шапці, в супроводі асистента й охоронця. Увесь гурт приєднався до них, Дзяньдзюнь викинув сигарету. Разом вони рушили вздовж озера.
Президент почав із формальностей.
— Чан Дзяньдзюню, яка ваша оцінка війни в Кореї як заступника голови Комісії з національної безпеки?
— Південь перемагає, — не вагаючись сказав Дзяньдзюнь. — У них більше зброї та ракети точніші.
Говорив він коротко, як на військовій нараді: самі лише факти — перше, друге, третє, без води. Чень запитав:
— Як довго може протриматися Північна Корея?
— У кращому разі ракет у них на кілька днів.
— Але ми постачаємо їм нові.
— Так швидко, як тільки можемо. Не сумніваюся, що Америка так само постачає ракети Півдню. Проте ані ми, ані вони не зможуть робити це вічно.
— І що ж буде далі?
— Південь почне окупацію.
Президент обернувся до Кая:
— Америка їм допомагатиме?
Кай відповів:
— Білий дім не відряджатиме американського війська на Північ. Та й не потрібно. Армія Півдня впорається і без них.
Дзяньдзюнь промовив:
— І тоді всією Кореєю заправлятиме сеульський режим, тобто Америка.
Кай не був упевнений щодо останнього, але вирішив поки що не сперечатися.
Чень спитав:
— Які будуть рекомендації?
Дзяньдзюнь відповів швидко:
— Треба втрутитися. Це єдиний спосіб не дати зробити з Кореї американську колонію в нас на порозі.
Найбільше Кай боявся інтервенції. Та не встиг заперечити, як слово узяв Кон Джао.
— Я не згоден, — сказав він, не чекаючи, поки президент запитає його думки.
Дзяньдзюневі не сподобалося, що йому суперечать.
— Коне, продовжуйте, — мовив Чень.—Аргументуйте свою позицію.
Кон провів рукою по скуйовдженому волоссю.
— Якщо ми втрутимося, це дасть американцям право вчинити так само. — Говорив він спокійно, немовби під час філософської дискусії, що було повною протилежністю різким, наче постріли, аргументам Дзяньдзюня. — Зараз найголовніше завдання — не врятувати Північну Корею, а запобігти війні зі США.