Генерал Хван заперечно похитав головою.
— Американці хочуть воювати з нами не більш, ніж ми — з ними, — запевнив він. — Якщо наші сили не перетинатимуть кордону з Півднем, вони не втручатимуться.
— Ми в цьому не переконані, — знизав плечима Кон. — Ніхто не знає напевно, як поведуться США. Чи готові ми ризикнути розв’язати війну між двома військовими суперсилами — ось у чому моє питання.
— Усе життя — ризик, — буркнув Хван.
— А політика полягає в уникненні ризиків, — заперечив Кон.
Кай вирішив, що настав момент втрутитись і йому.
— Дозволите висловити свою думку?
— Аякже, — відповів Чень. Усміхнувся до Дзяньдзюня: — Нерідко пропозиції вашого сина виявляються дуже слушними.
Дзяньдзюнь вважав інакше, та все одно схилив голову на знак згоди, хоч і промовчав. Кай повів:
— Можна спробувати дещо, перш ніж посилати китайське військо в Північну Корею. А саме — запропонувати перемир’я між Пхеньяном і ультранаціоналістами з Йонджодону.
Чень кивнув.
— Якщо вдасться помирити режим і повстанців, можна буде залучити другу половину північнокорейської армії.
Дзяньдзюнь замислився.
— І ядерні сили.
Це вже біда. Кай поспішив додати:
— Але застосовувати їх у жодному разі не можна. Самого лише факту, що Пхеньян відновив над ними контроль, має бути достатньо, аби посадити Південну Корею за стіл переговорів.
Чень згадав ще одну перепону на шляху до цього:
— Складно уявити, щоб Верховний керівник ділив владу з кимось, особливо — з тими, котрі хочуть його скинути.
— Та змушений обирати між цим і капітуляцією...
Чень замислився. Після хвилини-двох глибоких роздумів нарешті промовив:
— Варто спробувати.
Кай спитав:
— Ви подзвоните Верховному керівникові?
— Негайно.
Кай був задоволений.
На відміну від генерала Хвана. Розмови про компроміси йому геть не подобалися, бо це виставляло Китай слабким. Він був розчарований президентом. Уся стара гвардія сприяла приходу до влади Ченя, вірячи, що той віддає перевагу канонічному комунізму, та на посаді протеже не виявляв такої жорсткості, якої вони очікували.
Однак Хван умів приймати поразку, поки шкода ще мінімальна, тому й сказав:
— Треба поспішати. Товаришу президенте, якщо Кан погодиться, варто наполягти, щоб він вийшов на повстанців із цією пропозицією вже
— Слушна думка, — розважив Чень.
Хван пом’якшився.
Група обійшла озеро і майже повернулася до палацу. Скориставшись моментом, коли їх ніхто не чув, Дзяньдзюнь тихо запитав у Кая:
— Ти говорив зі своїм другом Нілом?
— Авжеж. Я розмовляю з ним щонайменше раз на тиждень. Він — цінне джерело внутрішньої інформації з Білого дому.
— Гм.
— А чому ви питаєте?
— Будь обережний, — застеріг Дзяньдзюнь.
Зайшовши в приміщення, вся група попрямувала сходами нагору.
Чень звернувся до асистента:
— З’єднайте мене з Каном.
Вони познімали куртки й узялися розтирати холодні руки. Урядникам принесли чаю, щоб зігрілися.
Кай замислився над батьковими словами. Прозвучали вони лиховісно. Невже комусь відомо про те, що вони з Нілом розповідають один одному? Цілком імовірно. Хай би яких заходів безпеки вживали, їх однаково могли підслухати. Вони з Нілом регулярно повідомляли керівництву про свої розмови, і звіти могли злити. Чи наговорив Кай чогось неприпустимого? Так: розповідав Нілові про слабкість Північної Кореї. Такі слова можна вважати зрадою.
Каєві зробилося мулько на душі.
Задзвонив телефон, і Чень підняв слухавку.
Усі завмерли, доки президент окреслював обговорені раніше питання. Кай звернув увагу на тон Ченя.
Суто теоретично, президенти були рівні за статусом, але насправді Північна Корея залежала від Китаю, і це позначалося на риториці Ченя. Розмова нагадувала бесіду батька з дорослим сином, який може скоритися, а може, й ні.
Далі запала довга пауза — Чень слухав. Урешті вимовив одне слово:
— Сьогодні.
Кай збадьорився. Це було добре.
Чень наполіг:
— Це необхідно зробити сьогодні. — Знову пауза. — Дякую, товаришу Верховний керівнику. — Чень поклав слухавку й оголосив: — Він погодився.
* * *
Щойно повернувшись у Ґвоаньбу, Кай зателефонував Нілові Девідсону. Здогадався, що той був на нараді щодо Кореї. Увімкнув південно-корейські теленовини, які часом повідомляли про події першими. Північ ніби ослабла ще більше й випускала дедалі менше ракет, тоді як південні корейці енергійно прибирали завали й лагодили пошкоджені вибухами будинки. Нічого нового.
Ополудні подзвонив генерал Хам.
Говорив тихо, майже точно тримаючи телефон біля самих губ, ніби боявся, що його підслухають.
— Верховний керівник виправдав усі мої очікування, — сказав він.
Звучало як похвала, але Кай знав, що ці слова означають цілком протилежне.
Хам провадив:
— Він тільки утвердив мене в рішенні, якому вже багато років. — Хам мав на увазі шпигунство на користь Китаю. — Одначе й здивував спробою укласти мир.
Кай, звичайно, знав про це, але промовчав.
— Коли це трапилося?
— Уранці Кан дзвонив на Йонджодон.
«Одразу після розмови з президентом Ченем», — подумав Кай. Швидко.
— Кан у глухому куті, — мовив він.