Ніколи полностью

Увімкнув південнокорейські новини. Там лунала повітряна тривога, яку переривали кадри з трансляції: люди бігли в підземні гаражі та до сеульського метро, що мало понад сімсот станцій. Гучне завивання сирени заглушало шум машин. Кай знав, що навчальну тривогу там оголошують раз на рік, завжди о третій дня, а оскільки зараз був уже вечір, люди розуміли: це не тренування.

Північнокорейське телебачення ще не розпочало мовлення, але він знайшов активну радіостанцію. Там транслювали музику.

На екрані з радаром ракети почали заходити в зону ураження ППО. Ця картинка була позбавлена всякого драматизму: дві стрілочки — одна нападала, інша захищалася — зустрічалися й тихо зникали, без жодного звуку чи натяку на те, що ось розлетілася на шматки військова техніка вартістю кілька мільйонів доларів.

Однак Кай розумів: протиракетна оборона не ідеальна, і це стосується будь-якої подібної атаки. Йому здалося, ніби оборону подолала щонайменше половина північнокорейських ракет і дронів. Незабаром вони вдарять по великих містах. Тож він увімкнув південнокорейське телебачення.

Побачив місто-привид. Між повідомленнями про повітряну тривогу на екрані з’являлися кадри вулиць. Машин майже не було. Автомобілі, автобуси, вантажівки та мотоцикли стояли там, де їх покинули налякані водії. Світлофори на порожніх перехрестях і далі перемикалися із жовтого на зелений і червоний. Вряди-годи десь з’являлися люди. Всі вони бігли, ніхто не йшов спокійним кроком. На вулицю, готуючись до займань, викотила червона пожежна машина, за нею жовто-біла «швидка». «Хоробрі люди», — подумав Кай, а тоді замислився, хто знімає ці кадри. Вирішив, що камерами, либонь, керують дистанційно.

Почали падати бомби, і Кай пережив ще один шок.

Шкода від вибухів була мінімальна. Здавалося, заряду в боєголовках зовсім мало. Частина ракет розірвалася ще в повітрі, за п’ятнадцять-двадцять метрів від землі. Жодна будівля не завалилася, жодна автівка не вибухнула. Медики повискакували з машин, почали розгортати шланги пожежники, але всі завмерли, зачудовано спостерігаючи за снарядами, які із шипінням сипалися з повітря.

Аж ось усі на вулиці почали кашляти й чхати. Кай не стримався:

— Ні, ні, ні!

Люди задихалися. Одні падали на землю, інші, котрі ще могли рухатися, побігли до машин по кисневі маски.

Кай сказав уголос:

— Виродки, хімічну зброю застосували.

Слова пролунали в порожньому кабінеті.

Ще одна камера вела трансляцію з корейського військового табору. Тут, схоже, скинули іншу речовину. Солдати гарячково натягали протихімічний захист, але обличчя їхні вже червоніли, дехто блював, інші не знали, куди бігти, а хто отримав найбільшу дозу, корчився в судомах на землі. Кай промовив:

— Синильна кислота.

На стоянці супермаркету люди вискакували з машин, поспішаючи в магазин, дехто — з дітьми на руках. Здебільшого вони не встигали добігти до дверей і валилися на асфальт із криками, яких, проте, Кай не чув, а гірчичний газ палив їм шкіру, виїдав очі й знищував легені.

Та найгірше діялося на американській військовій базі. Туди скинули нервово-паралітичний газ. Більшість солдатів завчасно вдягнули захисні костюми й відчайдушно намагалися допомогти тим, хто ще цього не зробив, зокрема й цивільним. Напівсліпі, уражені чоловіки та жінки обливалися потом, блювали й сіпалися. Кай подумав, що це, мабуть, VX — винахід англійців, улюблене знаряддя вбивства північнокорей-ського режиму. Агонія швидко переходила в параліч та смерть від задухи.

Задзвонив телефон, і Кай відповів, не відриваючи очей від екрана.

То був міністр оборони Кон Джао. Він запитав:

— Ви це бачите?

— Вони застосували хімічну зброю, — мовив Кай. — Певно, ще й біологічну, але вона діє повільніше, тому зараз сказати важко.

— І як ми відповімо?

— Це не так важливо, — сказав Кай. — Найголовніше зараз — як поведуться американці.

Кілька миттєвостей Полін сиділа паралізована страхом.

Вона увімкнула телевізор, поки вдягалася, й так і залишилася стояти перед екраном у самому спідньому, не здатна відвести очей. CNN безперестанку транслював кадри з Південної Кореї — переважно відео з телефонів, викладені в соцмережі, та записи з південнокорейського телебачення. На тих кадрах розгортався жах, який не змогли б уявити собі навіть середньовічні художники, що зображували Судний день.