— Ракети й бомби, але без ядерних боєголовок, — промовив Кай. — Будь ласка, виведіть на екрани зображення з радарів та супутників.
Президентка Ґрін сказала:
— Упродовж наступних годин той, хто величає себе Верховним керівником, остаточно втратить усі можливості атакувати Сполучені Штати. Ми розіб’ємо його вщент.
Кай узяв телефон і набрав особистий номер Ніла Девідсона. Як і очікував, дзвінок одразу переспрямувало на голосову пошту: Ніл не хотів, щоб його турбували під час виступу президентки.
Однак Кай волів бути першим, хто говоритиме з ним після трансляції. У наступні кілька хвилин Ніл отримає від Державного департаменту інструктаж, де докладно розтлумачать суть послання Полін Ґрін і дадуть відповіді на запитання, що кипіли в голові Кая. Дочекавшись сигналу, сказав:
— Це Кай. Дивлюся вашу президентку. Передзвоніть.
— Рішення завдати удару було виважене, — вела далі Полін. — Я завжди сподівалася, що мені не доведеться робити цього. Вибір зроблено не під владою емоцій чи пекучого бажання помсти. Ми з Кабінетом обговорили все спокійно й врівноважено, і всі одностайно погодилися: це рішення — єдине, що лишилося США як вільній і незалежній державі.
Засвітився екран на стіні: показав зображення з радара, накладене на карту. Кай спантеличився, не розуміючи, на що дивиться. Ракети летіли далеко за межами Південної Кореї, над океаном.
Ян Йон, фахівець із розшифрування таких зображень, швидко пробурмотів:
— Скільки там, в біса, узагалі тих ракет?
Кай сказав:
— Не знаю, але впевнений, що в Південній Кореї американці стільки не мають, принаймні після подій останніх днів.
— Вони летять не з Південної Кореї, — впевнено промовив Ян. — Думаю, їх запустили з Японії.
США мали кілька баз у Японії, на великих та малих островах, і могли запускати крилаті ракети з кораблів та літаків звідти. Ян додав:
— Так багато!
Кай згадав, що в Америки є велетенські субмарини, кожна з яких здатна нести більш як півтори сотні «томагавків». Сказав:
— Ось що буває, коли починаєш війну з найбагатшою країною світу.
Чін Чінхва, голова корейського відділу, дивився на екран свого ноутбука.
— Ось, послухайте! — вигукнув він. — Китайський вантажний корабель, що доправив партію рису в північнокорейський порт Нампхо, щойно надіслав повідомлення.
На всіх китайських суднах, навіть комерційних, був принаймні один член екіпажу, який мав інформувати про всі важливі події. Повідомлення він передавав, як вважали, в порт Шеньдженя, у Центр морської розвідки, що насправді належав Ґвоаньбу.
Чін провадив далі:
— Стверджують, що американський есмінець «Морґан» зайшов у гирло річки Тедонґ і випустив крилату ракету, яка на їхніх очах потопила судно північнокорейського флоту.
Джов Мейлін, молода інтернет-експертка, додала:
— Почалося!
Кай сказав:
— Президентка не жартувала. Вона наміряється знищити всю армію Північної Кореї.
— Не зовсім так, — педантично зауважив Ян Йон.
Кай повернувся до нього. Ян висловлювався не так часто, як молоді службовці, котрі прагнули показати свій професіоналізм. Кай запитав:
— Що ви маєте на увазі?
— Вона не сказала, що атакує Північну Корею. Натомість повторювала «Пхеньян» і один раз — «Верховний керівник».
Такого нюансу Кай не помітив.
— Гарне зауваження, — мовив він. — Це може означати, що вона не збирається чіпати ультранаціоналістів.
— Або ж залишає це питання відкритим.
— Спробую дізнатися, коли говоритиму з ЦРУ.
Президентка завершила виступ, не розкриваючи додаткових подробиць. За кілька хвилин Кая викликали в Джоннаньхай на екстрене засідання Комісії із закордонних справ. Повідомивши Монаха, він узяв пальто й вийшов надвір.
Було неважко передбачити, що під час обговорення відповіді на атаку американців, група, як завжди, розділиться на «яструбів» та «голубів».
Кай шукатиме компромісного рішення, щоб Китай зберіг обличчя, не починаючи Третьої світової.
Поки їхав туди запрудженими пекінськими дорогами й американські ракети все ще долали півтори тисячі кілометрів з Японії до Північної Кореї — подзвонив Ніл Девідсон.
Його техаська говірка цього разу звучала не так розслаблено, як завжди. Навпаки, Ніл говорив напружено.
— Каю, поки ніхто з опалу не наробив дурниць, ми хочемо вас запевнити: США не мають наміру окупувати Північну Корею.
Кай відповів:
— Тобто ви вважаєте, що здатні впоратися із ситуацією без вторгнення, хоч і не відкидаєте такої можливості.
— Приблизно так.
Каєві відлягло, бо це означало: шанс стримати кризу ще лишався. Утім, цієї думки він не озвучив: не треба полегшувати життя іншій стороні. Сказав:
— Але, Ніле, військовий корабель «Морґан» порушив кордони Північної Кореї, підійшовши до річки Тедонґ і потопивши судно північно-корейського флоту крилатою ракетою. Це, по-вашому, не вторгнення на їхню територію?
Запала мовчанка, і Кай здогадався, що Ніл ще не знає про інцидент із «Морґаном». Одначе співрозмовник швидко оговтався й повів далі:
— Ми не відкидаємо імовірності морських ударів, але запевняю вас особисто, не маємо планів вводити американське військо в Північну Корею.
— Крихкий лід, — мовив Кай, хоч насправді його це влаштовувало.