— Звісно, знаю.
— Як щойно нам стало відомо, повстанці покинули Пхеньян. Південна Корея перемогла.
— Це добрі новини чи ні?
— Не зовсім. Єдиний варіант, який залишився генералові Паку, — застосувати ядерну зброю.
— Він це зробить?
— Китайці вважають, що так,—якщо південні корейці не відступлять.
— Господи.
— Бажаєте поговорити з президенткою Но?
— Звісно.
Полін перевела погляд на голову адміністрації Жаклін Броді.
— Жаклін, будь ласка, з’єднайте мене з нею.
— Так, мем.
— Однак я не плекаю великих надій, — додала Полін.
Президентка Но Дохі втілила мрію всього свого життя: об’єднала Південну та Північну Кореї під керівництвом одного лідера — себе. Чи відмовиться вона від цього через ядерну загрозу? Чи здав би Авраам Лінкольн Південь після перемоги в Громадянській війні? Ні, проте йому й не погрожували ядерною зброєю.
Задзвонив телефон, Полін узяла слухавку й сказала:
— Пані президентко, добридень.
Голос Но був сповненим тріумфу:
— Вітаю вас, пані президентко.
— Прийміть мої привітання з блискучою перемогою.
— Від якої ви намагалися мене відмовити.
Певною мірою те, що Но вільно володіла англійською, було недоліком. Бо це додавало їй самовпевненості. Полін промовила:
— Боюся, генерал Пак може забрати у вас цю перемогу.
— Хай тільки спробує.
— Китайці вважають, що він застосує ядерну зброю.
— Це самогубство.
— Але він однаково піде на це, якщо ви не відведете війська.
— Відведу військо? — не вірячи власним вухам перепитала Но. — Але ж я перемогла! Народ святкує омріяне возз’єднання Півночі та Півдня.
— Святкувати зарано.
— Якщо я накажу відступати, то не добуду свого терміну й до кінця дня. Армія повстане, і мене скинуть.
— Як щодо часткового відведення? Скажімо, на околиці Пхеньяна, який оголосити нейтральним містом, і запросити Пака на конституційну конференцію, присвячену майбутньому Північної Кореї.
Полін не мала найменшої впевненості, що Пак прийме такий варіант, але спробувати було варто.
Однак Но не хотіла навіть слухати.
— Мої генерали вважатимуть це необов’язковою капітуляцією. І матимуть рацію.
— То ви готові піти на ризик ядерного знищення?
— Пані президентко, ми ризикуємо цим щодня.
— Але не так, як зараз.
— За кілька секунд у мене телевізійне звернення до народу. Дякую вам за дзвінок, але вибачте, мені треба йти.
Но поклала слухавку.
Полін була приголомшена. Небагато людей у цьому світі можуть дозволити собі ось так різко закінчити розмову з президенткою США. Нарешті отямившись, запитала:
— Можете вивести на екран південнокорейське телебачення? Наприклад,
На екрані з’явився диктор, що розмовляв корейською, та вже за мить побігли субтитри. Полін зрозуміла: десь у Білому домі в цю мить хтось не тільки перекладає з корейської на англійську, а й одночасно набирає текст на клавіатурі.
Зображення змінилося на миготливі кадри розбомбленого міста, зняті з машини, і субтитр знизу повідомляв: «Південнокорейські сили взяли під контроль Пхеньян». На танку, що їхав вулицями, сидів репортер і з істеричним захватом говорив у мікрофон. Костюм із краваткою доповнював військовий шолом. Субтитри зникли — либонь, перекладач не міг розібрати, що каже журналіст, утім, коментарі його були не вельми інформативні. Позаду нього Полін бачила колону військової техніки, що рухалася головною дорогою до міста. Це було тріумфальне входження в столицю ворога. Полін сказала:
— Готова закластися, Пак теж зараз це дивиться й закипає з люті.
Жителі Пхеньяна визирали з прочинених вікон і дверей, а декілька сміливців навіть наважилися помахати рукою, проте ніхто не вибігав надвір святкувати звільнення. Усе своє життя вони прожили під одним із найавторитарніших режимів світу, тому хотіли впевнитися, що за прояв радості їм нічого не загрожує.
Картинка змінилася, і Полін побачила сувору сиву зачіску й зморшкувате лице президентки Но. Як завжди, поруч із нею був прапор Південної Кореї — червоно-синій тегевк, символ всесвітнього балансу, оточений чотирма не менш символічними триграмами. Та сьогодні, окрім нього, з іншого боку стояв біло-синій стяг об’єднаної Кореї. Це була однозначна заява: віднині вона керує обома частинами країни.
Одначе Полін бувала в кабінеті президентки Но, тому розуміла, що зараз вона не там. Здогадалася, що колега в підземному бункері.
Но заговорила, і субтитри знову з’явилися на екрані.
— Наше мужнє військо взяло під контроль Пхеньян, — почала вона. — Штучний бар’єр, що розділяв Корею з 1945 року, повалено. Зовсім скоро ми житимемо в реальності, про яку завжди мріяли — в єдиній країні.
«Гарно говорить, — подумала Полін. — Та цікаво почути подробиці».
— Об’єднана Корея буде вільною демократичною державою та матиме міцні, дружні відносини з Китаєм та США.
Полін прокоментувала:
— Легко казати.
— Ми негайно організовуємо виборчу комісію, а тим часом військовики Південної Кореї виконуватимуть роль миротворців.
Білл Шнайдер схопився на ноги й, втупившись в інший екран, вигукнув:
— Господи, тільки не це!
Усі повернули голови в той бік, і Полін побачила, як радар показує запуск одної-єдиної ракети. Білл сказав:
— Північна Корея!
Полін запитала: