— Звідки запустили?
Білл досі був у навушниках, через які мав прямий зв’язок із Пентагоном. Сказав:
— З Йонджодона, ядерної бази.
Полін промовила:
— Дідько, він це зробив. Пак запустив ядерну ракету.
Білл повідомив:
— Летить низько, отже, ціль недалеко.
Полін відповіла:
— Майже напевно Сеул. Виведіть на екран зображення звідти. Підніміть у повітря дрони.
Спершу вона побачила супутниковий знімок міста, через яке простягалася широченна річка Хан, помережана такою кількістю мостів, що годі й перелічити всі. Невидимий оператор наближав зображення, аж поки стало видно машини на вулицях та білі лінії на футбольному полі. За мить увімкнулося кілька інших екранів, на які вивели кадри з вуличних камер спостереження. Була пообідня пора. На світлофорах і вузьких містках рядами стояли автівки, вантажівки та автобуси.
Це було десятимільйонне місто.
Білл сказав:
— Від бази до Сеула чотириста кілометрів. Це близько двох хвилин лету. Ракета в повітрі вже щонайменше хвилину, тож гадаю, лік іде на секунди.
Полін не могла нічого вдіяти за шістдесят секунд.
Самої ракети так і не побачила. Про удар здогадалася, коли екрани побіліли.
Кілька секунд усі дивилися на порожні екрани. Тоді картинка змінилася — знімали, найімовірніше, з американського дрона. Полін знала, що перед нею Сеул, бо впізнала М-подібні вигини річки. Але міста було не впізнати. У центральній частині на кілометри навкруги не лишилось нічого: ані споруд, ані машин, ані самих вулиць. Пустельний краєвид. Зрозуміла, що будинки—до одного — просто зрівняло із землею, а уламками від них накрило все, разом із тілами. Наслідки удару були в десятки — коли не сотні — разів страшніші за найпотужніший ураган.
За межами середмістя скрізь вирували пожежі, великі й малі: горів бензин у знищених машинах, палали будівлі. Як розкидані іграшки, навкруги лежали перекинуті автівки. Подекуди руйнувань не було видно за густим димом.
Десь завжди можна було знайти камеру, тому техніки увімкнули живий ефір. Схоже, трансляцію вели з гелікоптера, який злітав над котримсь аеродромом на захід від міста. Полін побачила, що околицями Сеула ще їздять машини, отже, дехто таки вцілів. Поранені блукали вулицями, хтось незряче шпортався, напевно, осліплений спалахом, інші були скривавлені, посічені склом. Неушкоджені допомагали іншим.
Полін була вражена. Вона й подумати не могла, що колись побачить таку руїну.
Опанувала себе. Треба щось із цим зробити. Сказала:
— Білле, підвищіть рівень готовності до
* * *
Тамара прокинулася в Табовому ліжку — як і зазвичай останнім часом. Поцілувавши його, встала, вийшла гола на кухню й, увімкнувши кавоварку, повернулася в спальню. Підійшла до вікна й глянула на Нджамену, що швидко нагрівалася під пустельним сонцем.
Уже зовсім скоро вона не споглядатиме цього краєвиду. Тамару переводили в Париж. Декстер пручався, однак заслуги в проекті з Абдулом зробили її кандидатуру найкращою на посаду куратора агентів, що працювали з арабо-французькими ісламістськими угрупованнями, тож босу довелося здатися. Нині ж вони з Табом готувалися до переїзду.
Квартиру огорнув духмяний аромат кави. Тамара увімкнула телевізор. Головною новиною було підбиття китайського авіаносця американською армією.
— Дідько! — вихопилося в неї. — Табе, прокидайся.
Тамара налила кави, й вони випили її в ліжку, переглядаючи новини. Диктор повідомив, що корабель під назвою «Фудзянь» підбили у відповідь на бомбардування Китаєм японських солдатів на спірних островах Сенькаку.
— На цьому все не скінчиться, — промовив Таб.
— Навіть не сумніваюся.
Прийнявши душ, вони вдягнулися й сіли снідати. Таб, який мав талант приготувати смакоту, навіть коли холодильник був майже порожній, засмажив яєчню з тертим пармезаном, петрушкою і паприкою.
Відтак Таб накинув легкий італійський блейзер, Тамара пов’язала на голову шаль, і вони вже збиралися вимикати телевізор, коли почули приголомшливу новину. Північнокорейські повстанці скинули атомну бомбу на Сеул, столицю Південної Кореї.
Таб сказав:
— Це ядерна війна.
Тамара понуро кивнула:
— Може статися, що це наш останній день на Землі. — Вони сіли, й Тамара промовила: — Думаю, треба зробити щось особливе.
Таб задумався.
— Є ідея, — озвався він.
— Яка?
— Може, дещо покваплива...
— Кажи.
— Ми могли б... ти... я хочу сказати... Ти вийдеш за мене?
— Сьогодні?
— Авжеж, сьогодні!
Тамарі забракло слів. Вона довго мовчала.
Таб спитав:
— Я ж тебе не засмутив?
Нарешті Тамара віднайшла голос.
— Навіть не знаю, чи можна висловити, як я тебе кохаю, — вичавила вона, відчуваючи, як щоками їй течуть сльози.
Він узявся висушувати їх поцілунками.
— У такому разі я сприймаю це за згоду.
Інформація почала надходити в Оперативний штаб у Джоннаньхаї, і Кай слухав її, борючись із відчуттям безпорадності. Останні кілька хвилин глибоко шокували весь світ. Це був перший випадок застосування ядерної зброї після 1945 року. Новина швидко облетіла планету.