— Із часом я таки підкорю і твого батька. Що привело тебе сюди? У Ґвоаньбу немає важливих справ? Невже американці зрозуміли Китай, почали допомагати нам, і тепер у світі запанує мир?
— Якби ж то. У нас виникла невелика проблема. Кажуть, ніби ти критично висловлювалася про Комуністичну партію.
— Та ну, маячня якась.
— Звісно, маячня. Але Лі Дзянькан отримав донос і, природно, планує максимально використати його, щоб нашкодити мені. Коли міністр піде на спочинок — а до цього ще зовсім трохи—Лі захоче його посаду, тоді як решта бажає бачити на цьому місці мене.
— Ой, любий, мені так прикро!
— Твою справу розслідують.
— Я знаю, хто звів наклеп. Це Дзінь. Через заздрощі. Він мав бути головною зіркою серіалу, але я стала популярнішою, і він мене за це ненавидить.
— Чи були в нього підстави звинувачувати тебе?
— Та хто його зна. Сам розумієш, які вони — актори: не вміють тримати язика за зубами, особливо в барі після знімального дня. Гадаю, хтось десь бовкнув, що в Китаї нема демократії, а я підтакнула.
Кай зітхнув. Це було цілком можливо. Як і у всякій службі безпеки, у Ґвоаньбу вважали, де не горить, там не курить. Недоброзичливці могли скористатися нагодою, щоб влаштувати неприємності своїм ворогам. Це ніби звинуватити когось у чаклунстві в давнину: варто лиш сказати, як одразу знайдеться хтось, хто підпаде під опис. Абсолютно невинних людей не існує.
Проте потенційна причетність до цього випадку Дзіня давала Каєві знаряддя протидії.
У двері постукали, й Тін гукнула:
— Заходьте.
Усередину зазирнув адміністратор, юнак у футболці «Манчестер Юнайтед», і сказав:
— Тін, усе готово.
Ані він, ані сама Тін не звертали й найменшої уваги на те, що вона напівгола. Кай знав, що в кіно це нормально. Тут завжди все було просто й невимушено, і йому це подобалося.
Адміністратор вийшов, і Кай допоміг Тін одягнути сукню. Відтак поцілував.
— Побачимося вдома, — сказав він.
Тін пішла на знімальний майданчик, а він вирушив до адміністрації, де розташовувався відділ Комуністичної партії.
При кожному китайському підприємстві була група представників Компартії, що наглядала за його діяльністю, а будь-що, пов’язане з медіа, привертало особливу увагу. Партія перечитувала кожнісінький сценарій і схвалювала всіх акторів. Продюсери віддавали перевагу історичним драмам, позаяк події давноминулих днів були менше пов’язані з політичним сьогоденням, а отже, уряд не надто контролював їх.
Кай зайшов у кабінет Ван Бовеня, секретаря місцевого партійного відділу. Там висів великий портрет президента Ченя. У чорному костюмі, з гладенько зачесаним волоссям, він був схожий на тисячі інших високих чиновників. На столі стояв ще один знімок Ченя: керманич тисне Ванові руку.
Ван був непоказним чоловічком за тридцять, із зачовганими манжетами на сорочці й ріденьким волоссям. Місцеві урядники зазвичай більше тямили в політиці, ніж бізнесі, та попри це, мали владу, тож їх доводилося задобрювати, немов примхливих божків. Помилкові ж рішення таких партапаратників могли мати катастрофічні наслідки. Тін казала, що з акторами й техніками Ван поводиться зверхньо.
З іншого боку, Кай теж мав владу. Він бо із червоних принців. Комуністичні чиновники нерідко бували хамами, однак мусили коритися старшим діячам Партії. Ван зустрів його кислим виразом обличчя.
— Заходьте, Чане Каю, сідайте. Радий вас бачити, сподіваюся, все гаразд.
— Дякую, все чудово. Я заїжджав до Тін і подумав, коли я вже тут, було б добре переговорити і з вами. Про одну особисту справу, як ви могли здогадатися.
— Авжеж, — вдоволено мовив Ван, потішений, що Кай бажає побалакати з ним про особисте.
Кай не мав наміру виправдовувати Тін. Це сприйматиметься як визнання провини. Тож він обрав іншу стратегію.
— Ви, Ван Бовеню, либонь, не надто прислухаєтеся до чуток, що ходять знімальним майданчиком, — почав він, хоча чутки, власне, й були тим, що той пильнував. — Але, припускаю, вам було б корисно знати про заздрість Вень Дзіня до Тін.
— Я про це чув, — відказав Ван, не бажаючи визнавати, що може не знати чогось.
— Не сумніваюся у вашій поінформованості. У такому разі ви, безперечно, в курсі, що, коли Дзінь отримав роль імператора в серіалі, йому казали, що головною зіркою буде він, одначе Тін забрала його популярність.
— Так.
— Я кажу про це, бо розслідування Ґвоаньбу, найпевніше, дійде висновку, що Дзіньове звинувачення засноване на особистій неприязні й, відповідно, безпідставне. Подумав, що вам варто це знати, — то була брехня. — Тін вас любить, — ще більша брехня. — Ми б не хотіли, щоб це якось вам зашкодило.
Ван перелякався.
— Я зобов’язаний розглядати всі звіти, — заперечив він.
— Звичайно. Це ваша робота, і ми у Ґвоаньбу все розуміємо. Просто хочеться обійтися без неприємних сюрпризів. Можливо, варто було б провести з Дзінем бесіду й написати до звіту додаток, вказавши, що ним керувало почуття суперництва.
— О, чудова ідея. Так і зроблю.
— Звісно, це не моя справа, але «Кохання в палаці» — дуже успішний серіал. Глядачі його люблять, і було б страшенно прикро, якби на його репутацію впала зовсім несправедлива тінь.
— Тут я згоден.