— Я маю ресторан у Нджамені, на проспекті Шарля де Голля, і мені потрібна офіціантка. — Далі повела жвавим діловим тоном: — Вона повинна бути грамотною, щоб правильно приймати замовлення, а ще — молодою і гарною, бо того вимагають гості.
Усі пожвавилися. Кія підступила ближче разом із рештою матерів. Вона вловила дивний аромат, неначе з коробки цукерок, аж тоді збагнула, що пахощі линуть від Фатіми. Жінка нагадувала казкове створіння, але була тут, перед ними, і пропонувала геть приземлене, однак потрібне всім — роботу. Кія запитала:
— А що, як гість не розмовляє арабською?
Фатіма різко зиркнула на неї оцінювальним поглядом.
— Дозвольте запитати ваше ім’я, юна леді?
— Мене звуть Кія.
— Бачите, Кіє, з досвіду я знаю, що розумні дівчата швидко вивчають французькі та англійські назви страв, які в нас подають.
Кія кивнула:
— Звісно, їх же небагато.
Кинувши на неї короткий задумливий погляд, Фатіма повернулася до Нур:
— Я ніколи не найму дівчини без дозволу матері. Зрештою, я і сама мати й бабуся.
Нур дещо пом’якшилася. Кія мала ще запитання:
— А яка платня?
— Дівчат безкоштовно годують, їм видають форму й житло. Чайовими вони заробляють до п’ятдесяти доларів на тиждень.
Нур прохопилася:
— П’ятдесят доларів!
Це було втричі більше за звичайну платню. Авжеж, усі розуміли, що розмір чайових варіюється, та навіть половина цієї суми — багато як для роботи, де тільки й треба, що носити тарілки й склянки.
Кія не вгавала:
— Без ставки?
Фатіма, очевидячки, почала дратуватися.
— Саме так.
Кія замислилася, чи можна довіряти Фатімі. Вона — жінка, і це аргумент «за», хоч і не надто переконливий. Безперечно, вона подає роботу якомога привабливіше, що цілком природно і не робить її брехухою. Кія вподобала щиру манеру й гламурний стиль Фатіми, та за усім цим відчувалася жорсткість, яка її непокоїла.
Попри те, вона заздрила незаміжнім дівчатам, які можуть поїхати з узбережжя й розпочати нове життя в місті. Кія теж так хотіла. З неї вийшла б чудова офіціантка. А ще це врятувало б її від страшного вибору між Хакімом та злиднями.
Але вона мала дитину. Про життя без Наджі не могло бути й мови. Вона занадто його любила.
Зарія захоплено спитала:
— А форма яка?
— Європейська, — відказала Фатіма. — Червона спідниця, біла блузка й червоне кашне в білий горошок. — Дівчата захоплено загуділи, й Фатіма додала: — Дуже гарна.
Наступне запитання поставила Нур:
— А хто опікується дівчатами?
Очевидно, що за шістнадцятилітками потрібен нагляд.
— Вони живуть у будинку за рестораном, під наглядом пані Амат аль Ясу.
«Це вже цікаво», — подумала Кія: наставниця мала християнське арабське ім’я. Запитала:
— Фатімо, ви християнка?
— Так, але мої дівчата різної віри. Кіє, хочеш працювати в мене?
— Не можу, — зиркнула на Наджі, який, сидячи в неї на руках, не відривав зачудованого погляду від Фатіми. — Я не покину малого.
— Такий гарнюній. Як його звуть?
— Наджі.
— Це йому вже десь два рочки?
— Так.
— А батько в нього такий самий красень?
Салімове лице зринуло в Кії перед очима: засмагла на сонці шкіра, мокре волосся, зморщечки під очима від постійного виглядання рибних місць на воді.
На несподівану згадку її охопив сум.
— Я вдова.
— Яка прикрість. Тобі, мабуть, несолодко.
— Це правда.
— Але ти все одно можеш працювати в мене. Двоє з моїх дівчат мають дітей.
Серце Кії тьохнуло.
— Але як таке можливо?
— Вони цілий день із дітьми. Ресторан відчиняється аж надвечір. Поки матері працюють, пані Амат аль Ясу глядить малечу.
Кія стрепенулася. Адже думала, що не годиться для такої роботи. Аж ось з’явився шанс. Серце закалатало. Вона раділа й водночас побоювалася. За все своє життя вона була в місті лише кілька разів, а тепер її запрошують жити там. Кії навіть ніколи не випадало відвідати заклади, більші за кав’ярню в Трьох Пальмах, а тут їй пропонують роботу в розкішному ресторані. Чи наважиться вона на таку грандіозну зміну? Чи не злякається?
Сказала:
— Мені треба подумати.
Нур поставила ще одне материнське запитання:
— А ті дівчата з дітьми, де їхні чоловіки?
— Одна — вдова, як Кія, а інша, аж соромно казати, мала дурість віддатися чоловіку, який одразу ж її покинув.
Матері таке розуміли. Зрештою, всі вони колись були легковажними дівчатами.
Фатіма провадила:
— Не поспішайте, обміркуйте все. Мені потрібно заскочити ще в кілька сіл. Я заїду до вас дорогою назад. Заріє та Кіє, якщо хочете працювати в мене, будьте готові до обіду.
— Треба їхати сьогодні? — перепитала Кія. Вона бо гадала, що матиме на роздуми тиждень-два, а не кілька годин.
— Сьогодні, — підтвердила Фатіма.
Кію знову охопив страх. Озвалася одна з дівчат:
— А як же ми?
— Може, коли підростете, — відказала Фатіма.
Кія розуміла, що насправді жодна з них не була достатньо гарненька.
Фатіма повернулася до машини, водій відчинив дверцята.
Перш ніж сісти, вона кинула недокурок на землю й розтоптала підбором.
Уся розмова тривала, доки тліла її сигарета. Сівши в машину, вистромилася з дверей.
— Думайте, — повторила Фатіма. — До зустрічі.
Водій зачинив дверцята. Кія звернулася до Зарії:
— Що думаєш? Поїдеш із Фатімою в Нджамену?
— Як мати пустить — так!