Кія збагнула, що, коли вони захочуть примусити, охоронець легко її скрутить. Це усвідомлення додало їй рішучості. Найгірше в цій ситуації показати себе безпорадною сільською дурепою, якою всі можуть попихати. Вона ж просто мусила себе відстояти.
Відступивши на крок, вона скинула голову.
— Я цього не робитиму, — промовила рішуче. — Не хочу розчаровувати вас, Фатімо, але це ваша провина. Ви мене обдурили. — Відтак повільно й виразно додала: — І краще нам не сваритися.
Фатіма розсердилася.
— То ти мені погрожуєш?
Кія зиркнула на охоронця.
— Проти нього я нічого не вдію. — А тоді підняла голос: — Зате можу вчинити страшний скандал на очах у клієнтів.
Тієї миті з іншої приватної кабінки визирнув чоловік і погукав:
— Принесіть іще напоїв!
Фатіма сказала:
— Уже йду, пане! — Дещо пом’якшилася: — Іди до себе й переспи із цією думкою. На ранок поглянеш на все інакше й спробуєш іще раз. — Кія мовчки кивнула, і Фатіма промовила: — І прошу тебе, не треба рюмсати перед клієнтами!
Кія швидко пішла, доки Фатіма не передумала.
Знайшла вхід для персоналу, перетнула двір і вийшла до гуртожитку. Джадда сиділа у вестибюлі перед телевізором.
— Щось ти рано, — сказала вона несхвально.
— Еге ж, — кинула Кія і без жодних пояснень побігла сходами нагору.
Наджі міцно спав.
Кія скинула форму, яка тепер здавалася їй одягом шльондри. Нацупила свою сорочку й лягла біля сина. Було вже по півночі, але з ресторану долинали музика й гомін. Хоч і втомлена, вона не могла заснути.
Десь о третій повернулася Зарія з повною жменею грошей. Її очі сяяли.
— Я багата! — оголосила вона.
Кія була надто зморена, щоб її повчати. Та вона вже й сама не розуміла, чи справді все аж так погано.
— Скільки чоловіків? — просто запитала.
— Один дав мені двадцятку, а іншому я зробила це рукою за десять, — відказала Зарія. — Лиш подумай, скільки працює моя мати, щоб заробити тридцять!
Скинувши одяг, вона пішла в душ.
— Гарно вимийся, — кинула Кія.
Зарія незабаром повернулася й уже за хвильку заснула.
Кія пролежала без сну, доки крізь благенькі штори не почало пробиватися ранкове світло, й Наджі завовтузився. Вона приклала його до грудей, щоб мовчав, а тоді одягнулася і вбрала малого.
Коли виходила з кімнати, ніхто ніде не ворухнувся.
У повній тиші прокралася до виходу.
Широченний проспект Шарля де Голля тягнувся через самісінький центр столиці. Навіть о цій порі там уже були люди. Кія розпитала, як дійти до рибного ринку — єдиного місця у всій Нджамені, яке вона знала. Щоночі рибалки з озера Чад їхали сюди продавати вчорашній улов, тож Кія бувала тут кілька разів із Салімом.
Коли дісталася туди, чоловіки вже розвантажували машини. Скрізь тхнуло рибою, та Кії тут дихалося вільніше, ніж у задушливій атмосфері клубу. Торгівці розкладали своє лискуче добро на прилавках, сприскуючи його водою, щоб охолодити. Продати все можна до полудня і вже в обід повернутися додому.
Кія тинялася базаром, доки не побачила знайоме обличчя. Спитала:
— Мельхеме, пам’ятаєш мене? Я Салімова вдова.
— Кія! — упізнав той. — Аякже, пригадую. Що ти тут робиш сама?
— Довга історія... — мовила Кія.
Через чотири дні після стрілянини на мосту Нґуелі й чотири ночі відтоді, як Тамара невинно спала з Табом, американський посол влаштував вечірку до ювілею своєї дружини — їй виповнювалося тридцять.
Тамарі хотілося, щоб свято вдалося, бо Ширлі була її найкращою подругою в Чаді, до того ж її чоловік Нік зі шкури пнувся, організовуючи бенкет. Зазвичай за вечірки та раути відповідала Ширлі, оскільки це належало до обов’язків дружини посла, проте Нік вирішив, що влаштовувати власний день народження їй не годиться й узявся зробити все сам.
Захід планували помпезний. На святкування мало прийти все посольство, зокрема й агенти ЦРУ, що вдавали із себе звичайних дипломатів. Запросили також найголовніших представників амбасад союзних держав і чадської еліти. Гостей очікували кілька сотень.
Раут мав відбутися в бальній залі. Справжні танцювальні вечори посольство проводило рідко. Традиційні європейські бали з обтяжливими формальностями й нудною музикою вважалися старомодними. Утім, зала чудово надавалася для великих заходів, а Ширлі завжди вміла створити таку атмосферу, щоб гості відпочивали й почувалися невимушено навіть за формальних обставин.
В обідню перерву Тамара прийшла запитати, чим може допомогти, й побачила, як мучиться Нік. У кухні стояв іще не прикрашений торт, двадцятеро офіціантів нудилися, очікуючи інструкцій, а надворі під пальмами сиділи, покурюючи гашиш, музиканти малійського джаз-бенду
Нік — високий чоловік з масивною головою й грубими рисами обличчя — був дружнім і простим у спілкуванні, ще й вирізнявся гострим розумом. Однак цей талановитий дипломат в організації свят не тямив анічогісінько. Прагнучи влаштувати все як належить, він ходив із занепокоєним виглядом і дивувався, чому все не так.