За годину віддалік з’явилися обриси немовби американського міста: новенькі будівлі та вежі. Абдул здогадався, що це труби, перегінні колони та величезні цистерни нафтопереробного заводу в Джермаї — першого в Чаді. Звели його китайці в межах програми розробки місцевих нафтових родовищ. На відсотках від угоди урядовці заробляли мільйони, однак ці гроші не доходили до найбідніших мешканців узбережжя озера Чад.
Далі пролягала гола пустеля.
Більшість населення Чаду жила на півдні, довкола озера й столиці. Там, куди вирушив автобус, у Лівії, міста розташовувалися головно на півночі — біля середземноморського узбережжя. Між цими двома центрами на тисячу миль простягала пустеля. Було кілька автострад, зокрема Транссахарське шосе, одначе їхній автобус, із контрабандою й нелегальними мігрантами, уникатиме головних доріг. Натомість теліпатиметься тридцять кілометрів на годину, від оази до оази, вузенькими стежками серед піску, зазвичай не перетинаючись з іншими машинами від світання до самого смерку.
Кіїн малий прикипів до Абдула поглядом, а коли той глянув у відповідь, заховав личко. Зрозумівши врешті, що чоловік не страшний, малий перетворив ці хованки на гру.
Абдул зітхнув. Тисячу миль мовчати не вдасться. Здавшись, урешті заговорив:
— Привіт, Наджі.
Кія мовила:
— Ви пам’ятаєте, як його звуть!
Вона всміхнулася, і ця усмішка нагадала йому одну іншу людину.
* * *
Він працював у Ленґлі — штаб-квартирі ЦРУ на околиці Вашингтону. На роботі послуговувався своїм середнім ім’ям, Джон, бо, коли представлявся Абдулом, доводилося наново переповідати свою історію чи не кожному білому співрозмовнику.
Він служив ось уже рік, але, крім як тренуватися, не робив нічого, тільки перечитував арабські газети й готував англійською стислі виклади зі статей, присвячених питанням міжнародної політики, оборони та розвідки. Спочатку писав докладно, та як зрозумів, чого хоче від нього керівництво, стало зовсім нудно.
Із Аннабелль Соррентіно вони познайомилися на вечірці в одній із вашингтонських квартир. Хоч і нижча за Абдула, вона однаково була висока, струнка і неймовірно вродлива. Любила спорт, бігала марафони. Працювала в Державному департаменті.
Почалося все з розмови про арабський світ, яким вони обоє цікавилися. Абдул швидко збагнув, що Анн дуже розумна. Та найбільше його причарувала її усмішка.
Коли вона зібралася йти, він попросив у неї номер телефону.
Після кількох побачень вони почали спати разом, і він відкрив, що в ліжку Анн невситенна. А вже за кілька тижнів зрозумів, що хоче одружитися з нею.
Після пів року ночей, проведених переважно разом, у його студії чи її квартирі, вони вирішили оселитися у великому домі. Знайшли прегарний будинок, але грошей на завдаток не мали. Аннабелль сказала, що позичить у батьків. Як виявилося, її батько мільйонер, власник «Соррентіно» — мережі крамниць дорогого вина, міцного алкоголю й оливкової олії.
Тоні та Лена Соррентіно захотіли познайомитися з «Джоном».
Мешкали вони у висотці закритої частини Маямі-Біч. Аннабелль з Абдулом прилетіли туди саме на вечерю. Їм виділили окремі кімнати, й Аннабелль одразу пояснила:
— Спати можемо разом, це лише для обслуги.
Лена Соррентіно не приховувала подиву, побачивши Абдула, і він зрозумів: Аннабелль мовчала про те, що він не білий.
— Що ж, Джоне, — почав Тоні за устрицями, — розкажи нам про себе.
— Я народився в Бейруті...
— Себто іммігрант.
— Так. Припускаю, як і перший містер Соррентіно. Напевно, він був родом із Сорренто.
Тоні натягнув посмішку, вочевидь думаючи:
— У якомусь сенсі всі ми в цій країні іммігранти. А чому твоя родина поїхала звідти?
— Народилися б ви у Бейруті, теж захотіли б виїхати.
Усі чемно посміялися.
Тоні спитав:
— А як щодо релігії?
Що означало:
— Моя родина сповідує католицизм, що в Лівані — цілком звичне явище.
Лена запитала:
— А Бейрут — це в Лівані?
— Так.
— Ти ба!
Тоні, освіченіший за дружину, провадив:
— Здається, там сповідують власний різновид католицизму.
— Саме так. Тамтешня церква називається Маронітською. Вона пов’язана з Римом, але служби проводить арабською мовою.
— Знання арабської, напевно, допомагає тобі в роботі.
— Так. А ще я знаю французьку — другу офіційну мову в Лівані. А розкажіть мені про рід Соррентіно. Це ви започаткували родинну справу?
— Мій батько тримав алкогольний магазин у Бронксі, — відказав Тоні. — Дивлячись, як він щодень має справу з волоцюгами та наркоманами, виторговуючи по долару з бляшанки пива, я зрозумів, що не хочу такої долі, й відкрив власну крамницю в Ґринвіч-Білледж, де продавав дорогі вина із зиском двадцять п’ять доларів з пляшки.
Лена додала:
— У першій нашій рекламі дорого вбраний чоловік казав: «На смак, наче вино за сотню!», а другий відповідав: «Скажи? Але в Соррентіно воно коштує вдвічі дешевше». Ми крутили її раз на тиждень цілий рік.
Тоні вів далі:
— Тоді добре вино ще можна було купити за сотню.
Усі розсміялися.
Абдул поцікавився:
— Ваш батько досі тримає той магазин?