— По-перше, Північна Корея — важлива буферна зона між Китаєм та окупованою Америкою Південною Кореєю. По-друге, якщо відмовимо Пхеньяну в допомозі, тамтешній уряд впаде. По-третє, відразу потому почнеться міжнародний рух за так зване «об’єднання» Півночі з Півднем. По-четверте, «об’єднання» — це евфемізм, який означає захоплення країни капіталістичним Заходом. Пригадайте, що сталося зі Східною Німеччиною! По-п’яте, внаслідок цього непримиренний ворог Китаю опиниться на наших кордонах. І шосте, це частина довготривалої стратегії американців з оточення Китайської Народної Республіки, як свого часу — Радянського Союзу. Тому я вважаю, що відмовляти Північній Кореї не можна. Дякую, товаришу директоре.
Ху Айґво спантеличився.
— Обидві пропозиції цілком логічні, — протягнув він, — але водночас суперечать одна одній.
Кай сказав:
— Товаришу директоре, з вашого дозволу, хоч мені й бракує досвіду та мудрості старших колег, однак сталося так, що позавчора я мав розмову з високопосадовим північнокорейським джерелом.
— Продовжуйте, — мовив Ху.
— Запасу харчів і товарів першої необхідності в країні лишилося на шість тижнів. Коли вони скінчаться, настане масовий голод, що спричинить соціальну нестабільність. Не слід забувати й про мільйони голодних корейців, що перетинатимуть кордон, покладаючись на нашу милість.
Хван сказав:
— Отже, необхідно надати їм допомогу!
— Проте, щоб покарати їх за неналежну поведінку, в допомозі слід відмовити.
Кон додав:
— Інакше втратимо контроль!
Кай провадив:
— Мій план простий. Ми відмовляємо в допомозі зараз, щоб покарати Пхеньян, але надамо її через шість тижнів — саме вчасно, щоб запобігти падінню уряду.
У кабінеті запала тиша — всі обмірковували його слова.
Першим заговорив Кон.
— Це поліпшена версія моєї пропозиції, — схвально промовив він.
— Можливо, — сердито буркнув генерал Хван. — Але за ситуацією доведеться пильно стежити. Щодня. Бо якщо криза непередбачувано поглибиться, ми маємо швидко відправити вантаж допомоги.
Ху сказав:
— Так, обов’язково. Дякую, товаришу генерале.
Кай зрозумів, що його план схвалять, бо то було найправильніше рішення. І це окриляло.
Ху обвів поглядом присутніх за столом.
— Якщо всі згодні...
Ніхто не заперечив.
— У такому разі передаємо пропозицію президентові Ченю.
Тамара й Таб отримали запрошення на весілля, проте два окремі: їхні стосунки досі були таємницею. На місце приїхали різними машинами. Голова пресслужби американського посольства Дрю Сандберґ одружувався з Аннетт Сесіль із британської місії.
Шлюб брали в маєтку британського нафтового магната, котрий доводився Аннетт родичем. Гості зібралися в просторій залі з кондиціонером і розкішними портьєрами на вікнах.
Це була світська церемонія, яка Тамару неабияк цікавила, бо такого весілля вона ще не бачила. Одружувала молодят Клер, мила жіночка середнього віку, яка коротко й по суті виклала всі радощі й тягарі подружнього життя. Аннетт і Дрю підготували свої обітниці заздалегідь і промовили їх так чуттєво, що Тамара аж пустила сльозу. А коли зазву-чала одна з її улюблених пісень —
Ще чотири тижні тому такі думки її не навідували.
Тамара кинула поглядом через залу на Таба. Чи до вподоби йому все це, чи зворушили його обітниці? Чи уявляє він власне весілля? Годі вгадати.
Окрім церемонії, магнат дозволив організувати у своєму домі й святкування, та Аннетт сказала, що її друзі занадто бешкетні й можуть розтрощити там усе. Тому після урочистостей молодята подалися зареєструвати шлюб, а гості — у великий місцевий ресторан, що на день зачинили для інших відвідувачів.
Власниками закладу були чадські християни, які готували північно-африканські страви й мали право подавати алкоголь. Велика зала повнилася пахощами пряних наїдків, у затіненому подвір’ї бринів водограй. Од вигляду закусок текла слинка: смажені до золотистої скоринки хрусткі бататові оладки з духмяними скибочками лайма, запечене козеня зі схожою на перець чилі окрою, аїша — смажені кульки з просяного тіста з арахісовим соусом і багато інших смаколиків. Тамарі особливо сподобався салат із бурого рису, огірка й банана, политий пікантною медовою заправою. З напоїв подавали марокканське вино й пиво «Ґала».
Переважна більшість гостей була із нджаменського дипломатичного кола. Тамара стала поговорити з Лаян, секретаркою Ніка Коллінс-ворта, елегантною чадкою, яка теж колись навчалася в Парижі. Лаян трималася дещо холодно, та все одно подобалася Тамарі. Обговорювали церемонію, що припала до душі їм обом.
Водночас Тамара постійно думала про Таба, примушуючи себе не дивитися в його бік, хоч і завжди знала, де він стоїть. З ним ще не розмовляла. Вряди-годи вони перетиналися поглядами, після чого вона відводила очі. Неспроможна доторкнутися чи бодай побалакати з ним, почувалася, як у скафандрі.
Перевдягнувшись для святкування, повернулися несказанно щасливі Аннетт із Дрю. Потайки заздрячи, Тамара не могла на них намилуватися.