А ось Таб був.
Вона побачила його в профіль: сидів під вікном, виглядаючи надвір. Темно-синій піджак і блакитна сорочка — обрав свій улюблений одяг, як вона тепер знала. Її обличчя просіяло приємною, але здивованою усмішкою. Ступила крок у його бік, але одразу спинилася: він був не сам, а з жінкою — високою, майже його зросту, і стрункою. На вигляд їй сорок із гаком, тобто на десять років старша від Таба. Мала біляве волосся по плечі, вишукано підстрижене й фарбоване, макіяж—легкий і елегантний. Одягнена була в легку сукню блакитного відтінку.
Сиділи за квадратним столом — не навпроти одне одного, як на діловій зустрічі, а через кут, що вказувало на близькі стосунки. На столику було два напої. Тамара знала, що о цій порі дня у Табовій склянці налито воду «Пер’є» зі скибкою лайма. Перед жінкою стояв келих для мартіні.
Нахилившись до нього, вона заглядала йому в очі й говорила енергійно, але тихо. Він здебільшого мовчав, тільки киваючи й коротко відповідаючи, хоч його постава не виказувала неприйняття чи дискомфорту. Розмову вела вона, проте він охоче слухав. Жінка поклала лівицю йому на праву руку, й Тамара помітила, що обручки на її пальці нема. За якийсь час Таб врешті потягнувся до склянки, тож їй довелося відпустити його руку.
На хвильку жінка подивилася в інший бік, байдуже оглядаючи присутніх у барі. Ковзнула поглядом по Тамарі, ніяк, утім, не зреагувавши: вони були незнайомі. Відтак жінка знову повернулася до Таба, більше її ніхто не цікавив.
Раптом Тамарі зробилося соромно. Яке ж то буде приниження, якщо її заскочать на підгляданні! Розвернулася і вийшла з бару.
Зупинилася в холі, міркуючи: «Чого мені соромитися? Що такого ганебного я скоїла?»
Сіла на диван і, серед кількох десятків людей, що чекали своїх колег, або коли підготують їхній номер, або щоб консьєрж відповів на запитання, спробувала зібратися. Існувало безліч причин, чому Таб прийшов сюди випити з кимось. Та жінка може бути його знайомою, контактом, колегою зі служби — будь-ким.
Однак вона елегантна, добре вбрана, приваблива й незаміжня. Ще й торкалася його руки.
Щоправда, не фліртувала. Насупившись, Тамара подумала: «А мені звідки знати?» Відповідь не забарилася: бо для того вони занадто добре знайомі.
Та жінка може бути йому родичкою — можливо, тіткою, молодшою сестрою матері. Проте тітка не вдягалася б так вишукано на зустріч із небожем. Ще раз подумавши, Тамара пригадала діамантові сережки, елегантну шовкову шаль, два-три золоті браслети на руці й туфлі на підборах.
То хто ж вона така?
«Я повернуся в бар, — вирішила вона. — Просто підійду до їхнього столика й скажу: “Привіт, Табе, я шукаю Каріма Азіза. Ти його не бачив?” Тоді йому доведеться познайомити нас».
Однак план не найкращий: Таб може знітитися, а жінка розсердитися, що їх потурбували. У такому разі Тамара виставить себе непроханою порушницею спокою.
«Та ну його», — передумала й залишилася на місці.
На вході в бар наштовхнулася на полковницю Сюзан Маркус, яка саме звідти виходила. Сюзан зупинилася й привітала Тамару по-французькому: поцілувавши в обидві щоки. Її суворості не стало, поводилася вона тепло, приязно. Зрештою, обидві пережили смертельну перестрілку, що тільки зміцнило зв’язок між колегами. Сюзан запитала:
— Як ви?
— Усе добре.
Тамара не хотіла поводитися із Сюзан грубо, та вона мала іншу нагальну справу. Сюзан тим часом не вгавала:
— Уже кілька тижнів минуло після нашої... пригоди. Такі події впливають на психіку.
— Зі мною все гаразд, чесно.
— Після такого треба поговорити з психологом. Це стандартна процедура.
Довелося слухати. Сюзан говорила щиро. Тамара взагалі не думала про психолога. Полковниця, сказавши «після такого», мала на увазі вбивство людини.
А ось у ЦРУ ніхто навіть словом не обмовився, що Тамарі може знадобитися допомога.
— Я не відчуваю, що мені це потрібно, — сказала вона.
Сюзан поклала руку Тамарі на плече:
— Збоку видніше. Хоча б раз підіть.
Тамара кивнула:
— Дякую. Скористаюся вашою порадою.
— Прошу.
Сюзан уже збиралася йти, але Тамара її перепинила:
— До речі...
— Так?
— Мені здається, я знаю жінку, що розмовляє з Табдаром Садулом. Вона з ГДЗБ?
Сюзан глянула в той бік, помітила жінку й усміхнулася.
— Ні. Це Леоні Ланетт, важлива персона у французькій нафтовій компанії «Тоталь».
— О, напевно, знайома його батька, коли я не помиляюся, він входить до ради директорів «Тоталю».
— Можливо, — відказала Сюзан і хитро додала: — Але вона відома пума.
Тамара аж похолола. Пумами називали жінок середнього віку, ласих до молодших чоловіків. Сказала:
— Гадаєте, між ними щось є?
— Думаю, це в минулому. Кілька місяців у них була інтрижка. Я думала, вже все, та схоже, ні.
Тамару ніби вдарили. «Я не плакатиму», — сказала вона собі й хутенько змінила тему:
— Я шукаю Каріма Азіза, але ніде його не бачу.
— І мені він не траплявся.
З готелю вийшли разом. Сюзан сіла у військову машину, Тамара відшукала свого водія.
— Відвезіть мене на Ле-Ґран-Марше, — попросила вона, — але висадіть за кілька кварталів і почекайте, поки я повернуся.