Чотири дні тому стареньким, але надійним «фордом» від’їздив у містечко Мараді, що в сусідньому Ніґері, одразу за довгим пагорбом на півночі пустелі. Взутий був у зношені чоботи на товстій підошві. Насправді нові, але оброблені так, щоб здавалися старими: халяви стерті й пошкрябані, шнурки іншого кольору, шкіра заляпана. У підошвах містилися таємні відсіки. В одному — надсучасний телефон, у другому — пристрій, який приймав лише один особливий сигнал. Для маскування в кишені Абдула був старенький мобільник.
Трекер тепер лежав на сидінні біля нього, й Абдул позирав туди що кілька хвилин. Прилад показував: вантаж кокаїну, який він відстежував, зупинився десь попереду. Можливо, перевізник став на заправці в оазі, та Абдул сподівався, що це табір ІДВС — Ісламської держави у Великій Сахарі.
Терористи становлять більший інтерес для ЦРУ, ніж контрабандисти, проте в цій частині світу зазвичай то ті самі люди. Ціла низка місцевих угруповань, опосередковано пов’язаних з ІДВС, фінансувала свою політичну діяльність завдяки напрочуд вигідному бізнесу з контрабанди наркотиків і людей. Абдулова місія полягала у визначенні маршруту, яким перевозять наркотики, адже так з’являвся шанс знайти сховок ІДВС.
Чоловік, якого вважали керівником ІДВС — один із найкривавіших масових убивць наших днів — був відомий як аль Фарабі. Майже напевно це псевдонім, адже аль Фарабі — ім’я середньовічного філософа. Ветеран війни в Афганістані, ватажок ІДВС мав іще прізвисько Афганець. Якщо вірити звітам, географія його діяльності вражає: з Афганістану через Пакистан він добувся до бунтівної китайської провінції Сіньдзян, де встановив контакт зі Східнотуркестанською партією за незалежність — терористичним угрупованням, що виступало за автономію для етнічних уйгурів, переважно мусульман.
Нині ж аль Фарабі перебував десь у Північній Африці, і якщо Абдулу вдасться його розшукати, це стане великим, а може, навіть смертельним ударом для ІДВС.
Абдул вивчав нечіткі дальні знімки, малюнки олівцем і фотороботи, складені за описом свідків, тому був певен, що впізнає аль Фарабі, побачивши його наживо. Це мав бути високий чоловік із сивим волоссям, чорною бородою і, як багато хто стверджував, колючим владним поглядом. Якщо вдасться підійти до нього досить близько, Абдул зможе підтвердити здогад за найхарактернішою прикметою аль Фарабі: американська куля відтяла йому половину великого пальця на лівиці, залишивши куценький обрубок, яким він любив хизуватися, приказуючи, що Бог уберіг його від загибелі й заразом нагадав ніколи не втрачати пильності.
Та хай що трапиться, затримувати аль Фарабі самотужки Абдулові забороняли. Перед ним стояло завдання вистежити терориста й передати координати. Казали, буцімто той переховується в місці, яке називають Гуфра — що означало «яма», — але де саме воно, не знала жодна розвідувальна спільнота на Заході.
Абдул проїхав вершину пагорка й зупинив машину по той бік.
Довгий схил попереду виходив на широку долину, над якою тремтіло марево. Примружив очі. Сонцезахисних окулярів не носив, бо тутешні люди вважали їх безглуздим західним прибамбасом, а йому не можна було вирізнятися.
За кілька кілометрів звідси простягалося щось схоже на село. Повернувшись на сидінні, Абдул зняв панель у дверцятах і вийняв бінокль. Відтак вийшов із машини.
У бінокль було видно краще, і від побаченого його серце тьохнуло.
Поселення складалося з наметів і грубо збитих дерев’яних халуп. Там було чимало машин, більшу частину яких загнали в саморобні гаражі, щоб сховати від камер супутників. Решту пофарбували в пустельний камуфляж, і з огляду на форму, то могли бути артилерійські установки. Кілька пальм вказувало, що неподалік є джерело води.
Усе ясно: парамілітарна база.
І не проста, здалося йому. Абдул прикинув, що тут має перебувати кілька сотень душ, а якщо це правда, озброєння в них предостатньо.
Цілком імовірно, що це і є легендарна Гуфра.
Тільки підняв праву ногу, щоб дістати зі сховку телефон і зробити знімок, як почув позаду віддалений гуркіт вантажівки, що швидко наближалася.
Відколи з’їхав із шосе, не бачив жодного транспорту. Майже напевно це була машина ІДВС, що прямувала до табору.
Роззирнувся. Нема де сховатися самому, що вже казати про машину. Аж три тижні ризикував бути поміченим людьми, за якими шпигував, і ось це сталося.
На такий випадок він мав історію напоготові. Залишалося тільки розповісти її та сподіватися на краще.
Зиркнув на дешевий годинник. Друга дня. Подумав, що джихадисти навряд чи вбиватимуть людину під час молитви.
Діяв швидко. Поклав бінокль у сховок за дверною панеллю. Відчинив багажник, витягнув старий затертий молитовний килимок, захряснув дверцята і постелив його на землю. Хоч вихований був християнином, він знав достатньо про мусульманські традиції, щоб переконливо їх відтворювати.
Друга молитва дня називається зухр, і проказувати її необхідно після того, як сонце пройде зеніт, себто в будь-який час від полудня до пообіддя. Він набрав правильної пози, торкаючись килимка носом, руками, колінами й носаками, і заплющив очі.