— З регіону виїхало дуже багато людей, — вів далі Таб. — Думаю, тут не зосталося нікого з тих, хто мав куди податися. Та мільйони залишилися. Це зона стихійного лиха.
— І так не лише тут, еге ж? — спитала Тамара. — Спустелювання південного краю Сахари відбувається по всій Африці, від Червоного моря до Атлантичного океану.
— Французькою цей регіон називається
— Англійською так само: Сахель. — Тамара озирнулася на машину, котра досі гула: — Гадаю, Алі з Пітом воліють не виходити з-під кондиціонера.
— Розумні люди... — Таб видавався занепокоєним. — Щось я його не бачу.
Тамара теж переживала. Його могли вбити. Але відповіла спокійно: — Нам наказано чекати, доки він сам нас не знайде. Тим часом треба грати нашу роль. Пірнаймо, роздивімося тут усе.
— Що?
— Ходімо роздивимося.
— А як ви спершу сказали? Пірнаймо?
— Вибачте, це так в Чикаґо кажуть.
— Тепер я єдиний француз, якому про це відомо, — усміхнувся він. — Насамперед мусимо прийти з поклоном до старійшин.
— То, може, підете самі? Однаково вони з жінками не рахуються.
— Гаразд.
Таб пішов геть, а Тамара, намагаючись зберігати спокій, рушила далі, роблячи знімки й розмовляючи з людьми арабською. Переважно селяни жили з того, що мали невеликі городики або ж тримали овець, хтось навіть корову. Мешкала тут і жінка, яка лагодила снасті, хоч рибалок у селі майже не залишилось, а в одного чоловіка була гончарня, де він виробляв глечики, однак мало хто з місцевих знаходив на них гроші. Усі тут певною мірою зневірилися.
Хистка конструкція із чотирьох жердин, що підтримували сітку з галуззя, слугувала сушаркою для одягу. На неї розвішувала прання молода жінка, за якою стояло дворічне хлоп’я. Вбрання її пломеніло жовтими й помаранчевими барвами, які чадці обожнювали. Вивісивши останню річ, вона взяла малого на руки й звернулась до Тамари чіткою шкільною французькою із сильним арабським акцентом — запросила зайти.
Звали жінку Кія, а сина — Наджі. За її словами, вона лишилася вдовою. На вигляд мала близько двадцяти й була неймовірно вродлива: чорні брови, чіткі вилиці, вигнутий ніс і рішучий погляд темних очей. «Вона може згодитися нам», — подумала Тамара.
Вона попрямувала за Кією до приземкуватих дверей і зняла окуляри, ступивши зі сліпучого сонця в глибоку сутінь. Усередині було темно, тісно й задушливо. Тамара відчула під ногами важкий килим і вловила запах кориці та куркуми. Коли очі призвичаїлися, помітила низенькі столики, пару кошиків для провізії й подушки на підлозі. Ніде не було видно звичайних меблів: жодного стільця чи шафи. З одного боку замість ліжок лежало два полотняні матраци й охайна купка товстих вовняних ковдр у яскраву червоно-синю смужку — для холодної пустельної ночі.
Більшості американців оселя здалася б гнітюче бідною, проте Тамара знала, що, за тутешніми мірками, це житло не просто комфортне, а навіть розкішне. Кія гордовито простягнула їй пляшку місцевого пива «Ґала», яке холодилося в мисці з водою. Тамара подумала, що слід чемно прийняти частування — до того ж їй хотілося пити.
Іконка Діви Марії в дешевій рамці вказувала на те, що Кія, як і сорок відсотків чадців, християнка. Тамара промовила:
— Напевно, ви ходили до школи при монастирі й там вивчили французьку мову.
— Так.
— У вас чудова французька.
Це була не зовсім правда, але Тамара хотіла виявити люб’язність.
Кія запросила її сісти на килимок. Та спершу Тамара вийшла надвір і стурбовано глянула на село, мружачись від яскравого сонця. Зиркнула на машину. Торгівець стояв біля вікна з водійського боку, тримаючи в руці блок «Клеопатри». Їй було видно закутаного в шарф Алі за кермом, що зневажливим жестом відмахнувся від чоловіка, не бажаючи купувати дешеві сигарети. Аж той сказав кілька слів, що кардинально змінили ставлення водія. Він вискочив із машини та з вибачливим виглядом відчинив задні дверцята. Торгівець сів в авто, й Алі швидко захряснув двері.
«То це він, — зрозуміла Тамара. — Гарно замаскувався. Я й не впізнала».
Їй відлягло від серця. Принаймні живий.
Роззирнулася. Ніхто в селищі не помітив, як торгівець сів у машину. Тепер його вже не було видно за тонованими вікнами.
Задоволено кивнувши, Тамара повернулася в хатину.
Кія запитала:
— Це правда, що в білих жінок по сім суконь, кожну з яких щодня пере служниця?
Відповісти Тамара вирішила арабською, побоюючись, що французькою Кія зрозуміє не все. Поміркувавши хвильку, сказала:
— У більшості жінок в Америці та Європі багато одягу. Скільки — залежить від достатку кожної. Тому сім суконь — не велика дивина. Навіть у бідної їх по дві-три, а в багатої може бути й усі п’ятдесят.
— І у всіх є служниці?
— У бідних немає. Якщо жінка лікарка або юристка й отримує добру платню, вона зазвичай наймає додому прибиральницю. У багатих сімей є хатні робітники. А чому це вас так цікавить?
— Планую поїхати у Францію.
Тамара так і подумала.
— Чому?
Кія затнулася, збираючись із думками. Мовчки простягнула Тамарі ще одну пляшку пива. Тамара похитала головою. Їй не можна розслаблятися.
Кія нарешті промовила: