— Мій чоловік, Салім, був рибалкою і мав власний човен. На риболовлю ходив із трьома-чотирма іншими чоловіками. Улов потім ділили між собою, але Салім забирав половину, бо човен належав йому і він знав рибні місця. Тому ми й жили заможніше за сусідів, — гордовито скинула вона головою.
Тамара спитала:
— А далі що сталося?
— А тоді джихадисти прийшли забрати його улов. Не варто було опиратися, але він упіймав нільського окуня і не схотів віддати. Вони вбили його і все одно забрали рибу. — Кія не стрималася, її шляхетне обличчя гірко скривилося. Вона замовкла, тамуючи емоції. — Друзі принесли мені його тіло.
Тамару почуте обурило, але зовсім не здивувало. Джихадисти — не лише релігійні фанатики, а й небезпечні злочинці. Ці речі йшли в парі: бандити грабували найбідніших людей на землі. Її охопив гнів.
Кія повела далі:
— Поховавши чоловіка, я спитала себе, що робити далі. Я не вмію кермувати катером, не знаю, де водиться риба, а якби й знала, чоловіки не сприймали б мене серйозно. Тож я продала човен. — На мить на її лиці спалахнула лють: — Дехто хотів придбати його дешевше, але я відмовлялася навіть розмовляти з такими людьми. — Тамарі почала передаватися сталева рішучість Кії. З нотками розпачу в голосі жінка продовжила: — Але гроші за катер колись скінчаться.
Тамара знала, що в цій країні найвища цінність — родина.
— А ваші батьки? — запитала вона.
— Померли обоє. Брати в Судані, працюють на кавовій плантації. У Саліма була сестра, і її чоловік сказав, що, коли я віддам йому катер дешево, він довіку піклуватиметься про нас із Наджі. — Кія знизала плечима.
— Ви йому не довіряєте, — припустила Тамара.
— Просто не хотіла віддавати катер в обмін на обіцянки.
«Рішуча й не дурна», — виснувала Тамара.
Кія додала:
— Тепер та рідня мене недолюблює.
— І ви вирішили їхати в Європу. Нелегально.
— Усі так роблять, — відбила пас Кія.
Це була правда. З поширенням пустелі на південь сотні тисяч знедолених людей покидали Сахель у пошуках роботи. Багато хто зважувався на ризиковану мандрівку до Південної Європи.
— Це дорого, — провадила Кія, — але отриманих за катер грошей вистачить.
Та найбільшою проблемою були не гроші, підозрювала Тамара. З тону Кії стало зрозуміло, що вона боїться.
Кія сказала:
— Зазвичай везуть в Італію. Я не знаю італійської, але чула, що звідти легко дістатися до Франції. Це правда?
— Так.
Тамара хотіла якнайшвидше повернутися в машину, але відчувала, що мусить відповісти на запитання Кії.
— Треба лише перетнути кордон автівкою чи потягом. Але те, що ви плануєте, — страшенно небезпечне. Людей зазвичай перевозять злочинці. У вас можуть просто забрати гроші, й на тому все скінчиться.
Кія замовкла, певно, міркуючи, як краще пояснити своє життя привілейованій гості із Заходу. Перегодом промовила:
— Я знаю, як то, коли немає харчів. Бачила це на власні очі. — Вона відвела погляд і стишила голос, пригадуючи. — Дитя марніє, хоча спершу це не схоже на щось серйозне. Далі починає хворіти — звичайна інфекція, яку хапає багато дітлахів: висип, нежить, пронос. Проте голодна дитина не встигає видужати, як відразу чіпляється нова недуга. Маля виснажується, повсякчас вередує, майже не грається. Тільки лежить і кашляє. А потім якогось дня заплющує очі й більше не прокидається. Деякі матері так виснажуються, що навіть не здатні плакати.
Тамара підняла на неї повні сліз очі.
— Мені шкода, — промовила вона. — Хай вам щастить.
Кія знову збадьорилася.
— Дуже люб’язно з вашого боку відповісти на мої запитання.
Тамара підвелася.
— Мені вже час іти, — промовила ніяково. — Дякую за пиво. Будь ласка, дізнайтеся якнайбільше про людей, що вас повезуть, перш ніж давати їм свої гроші.
Кія усміхнулася й кивнула, ввічливо відповідаючи на таку банальність. «Вона краще за мене розуміє, що з грошима слід поводитися обережно», — подумала Тамара співчутливо.
Вона вийшла надвір, розшукала Таба й разом із ним попрямувала до машини. Наближався полудень, надворі не лишилося майже нікого. Худоба шукала прохолоди під грубо збитими повітками, поставленими вочевидь саме для цього.
Ставши біля Таба, Тамара відчула легкий дух свіжого поту на чистій шкірі й нотки сандалового дерева. Сказала:
— Він у машині.
— Де ховався?
— Це той чоловік, що торгував сигаретами.
— А так і не скажеш.
Дійшли до машини, сіли всередину. Під кондиціонером було холодно, як в арктичних водах. Тамара й Таб влаштувалися обабіч торгівця, котрий тхнув так, ніби не мився дуже давно. У руці він досі тримав блок сигарет.
Тамара не змогла стриматися.
— То як, — почала вона, — знайшли Гуфру?
* * *
Двадцятип’ятирічного торгівця звали Абдул Джон Хаддад. Народжений у Лівані, він виріс у Нью-Джерсі й був громадянином США та офіцером Центрального розвідувального управління.