Сівши, мало не розплакалася. Як міг Таб вчинити отак? Невже весь цей час він її дурив? У це було важко повірити, але мова тіла не бреше: та жінка відчувала, що має право торкатися його, а він не заперечував.
Ринок містився із західного краю довжелезного проспекту Шарля де Голля, в районі, де розташовувалася більшість посольств. Водій зупинив авто, Тамара замоталася в синій шалик з помаранчевим візерунком і дістала з багажника пакет із товарами. Тепер вона нагадувала звичайну господиню, що прийшла скупитися.
Вона мала б з надією очікувати зустрічі з Харуном, адже той міг надати важливі дані для армії, проте думки крутилися лише навколо Таба й тієї жінки: як вони сиділи, схиливши голови одне до одного, тримаючись за руки й тихенько ведучи емоційну розмову.
Повсякчас повторювала собі, що цьому може бути якесь безневинне пояснення. Однак тепер вони з Табом спали частіше разом, ніж окремо — і довідалися одне про одного багато чого. Тамара навіть знала, що пса його батьків звуть Флянор, що означає Ледацюга. Проте Таб ніколи не розповідав їй про Леоні.
— Я думала, це по-справжньому, — гірко промовила вона до себе, прямуючи вулицею. — Мені здавалося, це кохання.
Дійшовши до базару, змусила себе зосередитися на завданні. Там стояв один супермаркет і щонайменше сотня яток. У проходах між ними було повно яскраво вбраних чадців і туристів у картузах і легких туфлях. Поміж покупців ходили торгівці з товарами на тацях, або й просто в руках, намагаючись зацікавити потенційних покупців, і Тамара навіть подумала, що серед них може побачити Абдула із сигаретами.
Десь тут був чоловік, що вирішив видати групу терористів.
Вона його не шукатиме, бо не знає, який він на вигляд. Усе, що вимагалося від неї, — пильнувати й очікувати, поки той сам підійде.
Ятки зі свіжими фруктами й овочами милували око. Немалий попит мала вживана техніка: кабелі, перемикачі, перехідники та подовжу-вачі. Тамара усміхнулася, побачивши розкладку з формою європейських футбольних команд: «Манчестер Юнайтед», «Мілан», «Баварія», «Реал Мадрид», «Олімпік Марсель».
До неї підійшов чоловік із сувоєм тканини з яскравим візерунком. Піднявши його перед нею, промовив англійською:
— Чудовий товар для вас.
— Ні, дякую, — відповіла вона.
Він перейшов на арабську:
— Я Харун.
Тамара пильно глянула на нього. З видовженого арабського обличчя, замотаного в тюрбан, на неї дивилися чорні очі. З вигляду тоненьких вусів та бороди вона виснувала, що йому приблизно років двадцять. Традиційний одяг приховував широкі плечі й струнку поставу.
Узявши краєчок тканини рукою, вона вдала, ніби уважно її роздивляється.
— Що у вас є для мене? — тихенько спитала арабською.
— Ви сама?
— Звісно.
Він відгорнув сувій, і їй відкрилося більше візерунку: лимони та фуксії.
— ІДВС задоволені операцією на мосту Нґуелі, — сказав він.
— Задоволені? — здивувалася Тамара. — Але ж вони програли бій.
— Втратили двох бійців, котрі потрапили в рай. А ще вбили американця.
У цьому полягала дивна, але знайома їй логіка. Убитий американець був символом тріумфу, тоді як двоє загиблих терористів стали мучениками. Одне слово, виграшна ситуація, як не крути. Тамара це чудово розуміла. Сказала:
— Що було потому?
— Привітати нас приїхав один чоловік. Нам сказали, це герой війн у багатьох країнах. Провівши в нас п’ять днів, він поїхав геть.
Тамара й далі розглядала сувій, вдаючи, ніби вони обговорюють якість тканини.
— Як його звуть?
— Його кличуть Афганцем.
Тамара одразу насторожилася. У Північній Африці було багато людей з Афганістану, проте ЦРУ цікавив тільки один.
— Опишіть його.
— Високий, сиве волосся, чорна борода.
— Якісь особливі прикмети? Наприклад, шрами?
Не хотілося підказувати Харунові, проте вона воліла почути про одну характерну ознаку.
— Палець, — відповів він. — На великому пальці немає пучки. Він сказав, його відтяла американська куля.
«Аль Фарабі», — збуджено подумала вона. Провідна фігура ІДВС, найрозшукуваніший злочинець. Мимоволі відірвала погляд від тканини й глянула на південь. Хоч там не побачила нічого, крім рядів розкладок і натовпів покупців, знала, що за якихось півтора кілометра починається Камерун — його видно з мінарету сусідньої мечеті. Ось як близько був аль Фарабі.
— І ще одне, — сказав Харун. — Дещо більш... духовне.
— Кажіть.
— Його живить ненависть. Він прагне вбивати й не зупиниться. Це нагадує жагу до алкоголю, кокаїну, жінок та азартних ігор в інших чоловіків. Цю спрагу не втамує ніщо, він не змириться, допоки не загине сам. Я молю Бога, щоб той день якнайшвидше настав.
Тамара надовго замовкла, приголомшена словами Харуна й пристрасністю, з якою він їх промовив. Нарешті отямившись, спитала:
— А окрім вітати вас, що ще він робив ці п’ять днів?
— Навчав. Нас вивозили за кілька кілометрів від міста, куди потім приїжджав і він разом із поплічниками.
— І чого ж він вас там навчав?
— Виробництва фугасних мін і поясів шахіда. Методів таємних телефонних розмов та безпечного передавання шифрованих послань. А ще — як вимкнути телефонну лінію в цілому районі.
«Навіть я такого не вмію», — подумала Тамара й спитала: