— А коли від’їжджав, сказав, куди прямує?
— Ні.
— Бодай натякнув?
— Наш ватажок запитав прямо, на що той відповів, що його веде Бог.
«Що означає
Харун продовжив:
— Як поживає ваш торгівець сигаретами?
Це щирий інтерес чи спроба добути інформацію? Тамара відповіла:
— Коли говорила востаннє, з ним усе було гаразд.
— Він казав, що вирушає в далеку подорож.
— З ним часто немає зв’язку по кілька днів.
— Сподіваюся, він живий. —Харун нервово роззирнувся. — Мусите купити тканину.
— Без проблем.
Вона дістала з кишені гроші. Харун здався їй розумним і чесним. Звісно, це лише здогад, але інтуїція підказувала, що необхідно зустрітися з ним бодай ще раз.
— Де побачимося наступного разу? — запитала.
— У Національному музеї.
Там Тамара вже бувала. Музей невеликий, але мав цікаву експозицію.
— Домовилися, — відповіла вона, простягаючи гроші.
Харун додав:
— Біля черепа.
— Зрозуміло.
Перлиною колекції музею був частково збережений череп примата — імовірного пращура людини, який жив сім мільйонів років тому. Харун склав тканину й подав їй. Тамара сховала згорток у пакет. На тому чоловік розвернувся й розчинився в натовпі.
Тамара повернулася в машину й поїхала в посольство, де одразу ж пішла до свого столу. Треба було викинути з голови думки про Таба, поки не завершить звіт про розмову з Харуном.
Написала стриманий звіт, зазначивши, що це була перша зустріч і в Управління поки що немає підстав вважати Харуна надійним джерелом. Однак вона знала, що новина про вихід на слід аль Фарабі миттю розлетиться по всіх резидентурах ЦРУ в Північній Африці та на Близькому Сході — без сумніву, з підписом Декстера.
Поки скінчила, колеги почали збиратися додому. Вона повернулася до себе. Тепер вже ніщо не могло врятувати її від думок про Леоні Ланетт.
Надійшло повідомлення від Таба: «Побачимося ввечері? Завтра раненько вилітаємо».
Треба було вирішити, що робити. Тамара не могла поїхати навіть у коротеньку відпустку із чоловіком, якого підозрювала в зраді. Отже, прямо запитає в нього про Леоні. Чого тут вагатися? Хіба їй є чого боятися?
Атож, є. Вона боялася неприйняття, приниження і найстрашніше — відчуття, що все це дурна помилка.
Зрештою, це могло бути звичайне непорозуміння. Хай там як, вона повинна спитати. Набрала: «Де ти?» — Без проблем.
Вона дістала з кишені гроші. Харун здався їй розумним і чесним. Звісно, це лише здогад, але інтуїція підказувала, що необхідно зустрітися з ним бодай ще раз.
— Де побачимося наступного разу? — запитала.
— У Національному музеї.
Там Тамара вже бувала. Музей невеликий, але мав цікаву експозицію.
— Домовилися, — відповіла вона, простягаючи гроші.
Харун додав:
— Біля черепа.
— Зрозуміло.
Перлиною колекції музею був частково збережений череп примата — імовірного пращура людини, який жив сім мільйонів років тому. Харун склав тканину й подав їй. Тамара сховала згорток у пакет. На тому чоловік розвернувся й розчинився в натовпі.
Тамара повернулася в машину й поїхала в посольство, де одразу ж пішла до свого столу. Треба було викинути з голови думки про Таба, поки не завершить звіт про розмову з Харуном.
Написала стриманий звіт, зазначивши, що це була перша зустріч і в Управління поки що немає підстав вважати Харуна надійним джерелом. Однак вона знала, що новина про вихід на слід аль Фарабі миттю розлетиться по всіх резидентурах ЦРУ в Північній Африці та на Близькому Сході — без сумніву, з підписом Декстера.
Поки скінчила, колеги почали збиратися додому. Вона повернулася до себе. Тепер вже ніщо не могло врятувати її від думок про Леоні Ланетт.
Надійшло повідомлення від Таба: «Побачимося ввечері? Завтра раненько вилітаємо».
Треба було вирішити, що робити. Тамара не могла поїхати навіть у коротеньку відпустку із чоловіком, якого підозрювала в зраді. Отже, прямо запитає в нього про Леоні. Чого тут вагатися? Хіба їй є чого боятися?
Атож, є. Вона боялася неприйняття, приниження і найстрашніше — відчуття, що все це дурна помилка.
Зрештою, це могло бути звичайне непорозуміння. Хай там як, вона повинна спитати. Набрала: «Де ти?»
Таб одразу відповів: «Вдома, збираюся».
Написала: «Іду».
Тепер уже не відкрутишся.
Підійнявшись до його квартири на ватяних ногах, постукала у двері. На мить із жахом уявила, що відчинить Леоні в бездоганно випрасуваній піжамі.
Але відчинив Таб.
Хоч і лютувала на нього через обман, однак не могла не відзначити, який же спокусливий він мав вигляд, стоячи босоніж у білій футболці та вилинялих джинсах.
— Привіт, кохана! — привітався. — Заходь. Треба було б уже видати тобі ключ. А чому ти без сумки?
— Її нема. Я не іду, — відповіла вона і ввійшла.
Він зблід.
— Що трапилося?
— Сідай, розповім.
— Авжеж. Може, води, кави, вина?
— Нічого.
Він сів навпроти неї.
— То що сталося?
— Сьогодні в обід я була в барі «Інтернаціональ».
— Я теж там був! Але тебе не бачив... А, то он воно що: ти бачила мене з Леоні.
— Вона гарна й незаміжня, і ви вочевидь близькі. Це видно неозброєним оком — досить тільки глянути на вас. І вона навіть узяла тебе за руку.