— Дідька лисого, Мілте. Нічого я вам не залишу. Цей скандал нашкодить кожному з нас, хто поклав стільки зусиль на те, щоб зробити Америку кращою. Єдине, що я можу зробити, це мінімізувати шкоду, особисто проконтролювавши, коли й за яких обставин спливе ця новина.
На обличчі Мілта відбився вираз розуміння, що надії для нього нема. Протягнув благально:
— А мені що робити?
— Сходіть у церкву, посповідайтесь у своїх гріхах і пообіцяйте Богові, що більше так не робитимете. Тоді йдіть додому, подзвоніть Ріті й скажіть, що між вами все скінчено. Після того напишете заяву на звільнення, посилаючись на особисті обставини. І не вигадуйте проблем зі здоров’ям чи подібної маячні. Заява мусить бути в мене на столі завтра до дев’ятої ранку.
Мілт підвівся.
— Щоб ви розуміли, в мене щодо неї серйозні наміри, — тихо промовив він. — Вона — кохання мого життя.
Полін йому повірила. Це був абсурд, та мимоволі вона йому навіть співчувала. Сказала:
— Якщо ви її справді кохаєте, то порвете з нею й дасте повернутися до нормального життя підлітки. А зараз ідіть і вчиніть правильно.
Він похнюпився.
— Полін, ви дуже жорстока.
— Так, — погодилася вона. — Але й робота в мене немилосердна.
У понеділок уранці в Тамари з’явилися підозри, що Генерал щось задумав. Дрібниця, напевно, але її охопило недобре передчуття.
Після Марракеша вона була занадто схвильована, щоб іти відразу на робоче місце, тому, занісши сумку додому, навідалася в їдальню, де замовила велику чашку слабенької чорної кави з грінкою та взяла свіжий випуск державної франкомовної газети «Ле Прогрес».
Тривожний дзвіночок відчула, коли розгорнула третю сторінку. Там розмістили знімок Генерала, лисого й усміхненого, вбраного у спортивні штани й олімпійку, неначе для тренування. Стояв він на тлі Атрону — північно-східної проблемної околиці Нджамени. Новини з Атрону переважно стосувалися затримок планів із розширення міської мережі водогону й каналізації. Утім, сьогодні історія була позитивна. Генерал, оточений посеред нетрів веселими дітлахами й підлітками, роздавав безкоштовні кросівки «Найк».
Вона перетравлювала статтю, линучи думками до Таба.
Їхня подорож була таємною. Таб замовив машини із французького посольства, які відвезли їх в аеропорт; там у терміналі для приватних облавків сіли на корпоративний літак Траверсів. Тамара написала обов’язкове повідомлення, що їде з країни, не вказавши, втім, що буде з Табом. Однаково Декстер тих звітів ніколи не читав.
Вихідні були чудові. Цілі дві доби вони не розлучалися, не набридаючи й не дошкуляючи одне одному. Тамара знала, що побут може призводити до скандалів. Чоловіки завжди не такі охайні, як очікуєш, і люблять звинувачувати жінок у надмірній метушливості. Усі люди мають власні усталені звички, яких не хочуть змінювати. «Приберемо вранці», — часто можна було почути від чоловіка, чого, однак, ніколи не ставалося. Проте Таб був не такий, як усі.
Тамара постійно нагадувала собі, як погано думала про чоловіків раніше, особливо — про тих двох, з якими була в шлюбі: незрілого Стівена й гея Джонатана. Та навіть так вона здобула певний досвід. Джонатан був кращий за Стівена, а Таб — узагалі найкращий. Можливо, він і є тим єдиним. Подумала: «Можливо? Чорт забирай, він єдиний. Я це знаю».
Дорогою назад у понеділок зранку Таб сказав:
— Тепер знову доведеться вдавати, ніби ми не закохані до нестями.
Вона усміхнулася. Отже, він закоханий у неї
Одначе тепер виникла проблема. Їхні країни були союзницями, та все одно зберігали таємниці одна від одної. Теоретично, ЦРУ не мало правил, які забороняли б його співробітникам мати стосунки з представниками ГДЗБ, і навпаки. Та на практиці це, найпевніше, поставить хрест на її кар’єрі — і його також. Хіба хтось із них змінить роботу...
Піднявши голову від газети, вона побачила Лаян, секретарку посла, з тацею.
— Сідайте до мене, — запросила Тамара. — Нечасто у вас буває час для сніданку.
— Нік поїхав на сніданок у британське посольство, — відповіла Лаян.
— А з ними він що планує?
— Ми вважаємо, що Чад таємно торгує з Північною Кореєю, продаючи їй нафту в обхід санкцій. — Лаян змастила рибу йогуртом. — Нік хоче, щоби британці та інші натиснули на Генерала, примусивши його знайти інший ринок збуту.
— Напевно, Пхеньян більше платить.
— Певно, що так.
Тамара показала Лаян газету:
— А про це що думаєте?
Лаян пробігла сторінку очима.
— Непогано, — виснувала вона. — За ціною кількох сотень пар кросівок Генерал примусив усю країну вважати його Санта-Клаусом. Дешевий спосіб підвищити популярність.
— Я згодна, але навіщо? Популярність йому ні до чого: у нього є таємна поліція.
— Якоюсь мірою це так. Але краще вже бути улюбленим диктатором, аніж ненависним.
— Можливо... — невпевнено відказала Тамара. — Мені час на роботу. — Підвелася.
— Е-е-е... —Лаян хотіла щось сказати. Тамара зачекала, стоячи біля її стільця. — Тамаро, зайдете якось до мене на вечерю спробувати справжню чадську кухню?
Запрошення здивувало, але водночас і потішило Тамару.